Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

— А я чув, — відказав отець Жозеф, — що він збудував собі в Празі палац, розкішний як архітектурою, так і живописним та скульптурним оздобленням. А це мистецтво, П’єре, l’art, як кажемо ми, або ars, як казали наші латинські предки, чудове слово, що супроти нього німецьке Kunst — як сливове повидло супроти бистрої гірської води, Ні, не кажи мені, П’єре, що Вальдштейн байдужий до мистецтва.

— Не байдужий, — погодився Петр, — поки мистецтво служить його самозакоханості, славі, престижеві. Але в мене з’явилася чудова ідея: коли Вальдштейн лікувався в Карлових Варах, трупа мандрівних акторів зіграла на його честь панегіричну виставу. І грим того актора, котрий зображував його, був такий вдалий, подібність така ілюзорна, що це й напровадило Вальдштейна на думку найняти того лицедія, щоб видавав себе за нього.

— Як ти слушно сказав, П’єре, сину мій, ідея чудова, — потвердив отець Жозеф. — Але взагалі твоя вигадка не держиться купи.

— Чому ж?

— А хоч би ось чому. Я ладен припустити, що Вальдштейнових придворних пощастило обморочити, а коли вони й помітили, що він змінився духовно, то не виснували з цього нічого. Але як же його небіж, граф Макс фон Вальдштейн, що їздить до Меммінгена провідувати його і, напевне, возить йому всі новини з Регенсбурга? Навіть він не помітив, що його дядечко став зовсім не такий, як був перше, і що йому, наприклад, бракує — це я навмання кажу — віспинки на лівій скроні?

— Той, безперечно, в усе втаємничений, — відповів Петр. — Мені це було зразу ясне з того, як він охоче погодився з безглуздим дядьковим твердженням, ніби він ніколи в житті не стикався з чеською мовою. Я б нітрохи не здивувався, якби виявилося, що той славний Макс не возить дядькові новини до Меммінгена, а навпаки, забирає там листи, що надходять псевдо-Вальдштейнові, і передає їх справжньому дядькові, який сидить… де він сидить, отче? Допоможіть мені його розшукати, бо я сам не спроможен!

Отець Жозеф не реагував на цей вигук.

— Якщо вже ти згадав за листи, — сказав він, — то глянь ось: це ж славнозвісний Вальдштейнів підпис. Такого хитромудрого, складного підпису не можна підробити. І цей підпис справжній.

— Вальдштейн, напевне, лишив своєму двійникові запас чистих аркушів з підписами, — сказав Петр. — Але я скажу вам, отче, ще дещо. Про Вальдштейнову забобонність знають усі: він і пальцем не ворухне, поки не порадиться зі своїм астрологом. А вам же, певне, відомо, що якраз перед тим, як оселитись у Меммінгені, він прогнав зі служби свого випробуваного астролога Сені.

— Це я, звичайно, знаю, — відказав отець Жозеф. — Ця подробиця не позбавлена інтересу, і вона не уникла уваги шпигів: ми, П’єре, теж маємо свої щупальця. Але що ти з цього висновуєш?

— Оскільки він, як знають усі, не може обійтись без свого астролога, — сказав Петр, — я тепер добре розумію: перше ніж підставити замість себе двійника, він удав, ніби проганяє Сені, щоб мати змогу взяти його з собою до своєї схованки.

— Це дуже дотепна думка, гідна П’єра де Кюкана, — погодився отець Жозеф. — Але вона суперечить дійсності. Вальдштейн не забрав Сені до своєї гаданої схованки, бо Сені спокійно, хоч і досить нужденно, живе на очах у всіх, заробляючи на хліб складанням гороскопів легковірним людям.

— І де ж він живе? — вигукнув Петр.

— Приїхав сюди, до Регенсбурга, — відповів отець Жозеф, — ще перед початком з’їзду, до свого старого вчителя астролога Кеплера, про якого я з’ясував, що й він колись працював для Вальдштейна. Сені живе в Кеплера й допомагає йому, бо Кеплер уже старий, немічний і більше, ніж астрологією, заклопотаний тим, чи призначить йому з’їзд компенсацію за ту платню, що заборгував йому покійний цісар Рудольф Другий. Отак Регенсбург став притулком відставних Вальдштейнових астрологів. Це тверезі факти, а все, що ти мені тут набалакав, — тільки вигадки твоєї розгаряченої голови. Та якби це навіть не були вигадки і Вальдштейн справді переховувався десь на околицях Регенсбурга, в якомусь маєтку чи замочку, це б теж не мало ніякісінького значення, бо, П’єре, сину мій, — отець Жозеф стишив голос до ледь чутного шепоту і нахилив до Петра кудлату голову, — все майже впорано: на завтрашньому засіданні, об одинадцятій годині ранку, цісар офіційно оголосить, що Вальдштейна звільнено й позбавлено всіх чинів та повноважень. А як тільки це станеться, весь клопіт мине, бо цісар уже не зможе взяти свої слова назад і будь-яка Вальдштєйнова спроба змінити постанову з’їзду буде злочином, державною зрадою: адже, тільки-но його скинуть, він утратить усіх прибічників та підлабузників. І зостанеться сам, мов билинка. Отож абсолютно байдуже, чи Вальдштейн сидить у Меммінгені, чи ховається десь поблизу цього міста, бо, так чи так, він проґавив свій час. Його найближчий полк — за сім годин форсованого маршу від Регенсбурга.

— Сім годин, усього сім годин! — вигукнув Петр, задихаючись від хвилювання. — А скільки годин лишається до одинадцятої години ранку? І чого лиш не може статися за цей час! Можуть попадати всі трони, всі міста можуть піти з димом, та що я кажу! До тієї одинадцятої години може настати кінець світу.

— А таки може, справді може, коли така буде воля господня, — поважно закивав головою отець Жозеф. — На світі нема такого, що не могло б статися.

І ця можливість виповнює всіх нас побожним страхом та покірністю волі божій. Але в щоденній життєвій діяльності ми обмежуємося лише цим почуттям побожного страху та покори, а діємо так, ніби нічого ніколи не станеться. Ти правду кажеш, у найближчі години може статися все. Але ти, П’єре, вже не можеш зробити нічого. Ах, якби ти зі своїми фантастичними ідеями прибіг до мене два тижні тому, я б, може, справді занепокоївся й намовив котрогось із могутніх ворогів герцога Вальдштейна, щоб пильно обшукав околиці Регенсбурга,