Читати книгу - "Три сили. Як виховують в успішних спільнотах"

Книжка Брандена 1969 року «Психологія самооцінки» стала бестселером959. До 1980-х року освітяни підхопили його ідеї та додатково їх поглибили. Низька самооцінка відповідала не лише за всі психологічні проблеми — «майже будь-яку соціальну проблему можна звести до того, що люди недостатньо люблять себе», — стверджували реформатори960. «Багато руйнівних для суспільства проблем, якщо не всі вони, закорінені у низькій самооцінці численних людей, які складають суспільство»961.

Школи у всій країні взяли собі за обов’язок прищеплювати своїм підопічним високу самооцінку. Ту саму мету поставили батьки. Психолог Керол Дуек пише: «у 1990-х роках батьки і вчителі вирішили, що немає в світі нічого важливішого за самооцінку і що маючи самооцінку, дитина легко здобуде все що завгодно»962.

Психологи і раніше говорили про самооцінку. Уїльям Джеймс дуже тонко описав її у 1890 році. Однак для Джеймса головною умовою самооцінки лишалося досягнення963. Натомість новий рух перевернув каузальність: проголосили, що для досягнень потрібна самооцінка. Це означає, що самооцінка передує досягненням. Дітям мали прищепити самооцінку, перш ніж вони чогось досягнуть.

Інакше кажучи, рух за підвищення самооцінки розірвав її зв’язок із поведінкою, що заслуговує визнання964. Якщо самооцінка лікує від низької успішності й поганих вчинків, потрібно навчити людей добре ставитися до себе965, любити себе і приймати себе, хоч би що вони зробили чи не зробили.

Після підвищення самооцінки американці стали набагато задоволенішими собою966, але їхні психологічні, навчальні та соціальні проблеми нікуди не зникли. Насправді обіцянки цього руху з усією очевидністю виявилися неправдивими[49]. Однак він багато зробив, щоби зруйнувати Три сили серед усіх своїх прибічників, а також їхніх дітей.

Рух за підвищення самооцінки пропагує цілковиту протилежність загроженості Трьох сил. Ніхто не повинен відчувати свою недосконалість чи потребу «самостверджуватися» за допомогою досягнень. Перше правило успішного життя — це приймати себе.

Саме таку ідею пропонували численні книжки із саморозвитку, шалено популярні «семінари» із самовдосконалення, а також безліч психотерапевтичних методів («Основне завдання психотерапії — сприяти підвищенню самооцінки», — писав Бранден у 1969 році974). І головне: жодним чином не можна було створювати в дітей враження, ніби вони зазнали в чомусь невдачі або навіть не здобули першість. Тож з’явилися загальновідомі винагороди для всіх учасників, батьки почали просити вчителів не використовувати червоних ручок, бо «дітям сумно, коли вони бачать на сторінці забагато червоного», і поширилися універсальні фрази «Чудова робота!» і«Дивовижно!»975.

Водночас рух за підвищення самооцінки руйнує контроль імпульсів976. Дослідники виявили, що «люди з надзвичайно позитивним баченням себе» більше схильні давати волю імпульсам, які інші стримують. Свої бажання вони задовільнятимуть навіть «коштом інших»977. (Нещодавнє несподіване відкриття — люди з високою самооцінкою більше схильні до насильства і расизму978.) Виховані в зосереджених на самооцінці школах і родинах діти не вміють долати труднощі або стійко приймати невдачі979. Від розчарувань і несхвалення їх захищають віддані змучені батьки, які стежать за кожним їхнім рухом, аби лише їхні діти почувалися «особливими»980. Їм прищеплюють віру, що вони мають право отримувати і робити будь-що, щойно забажають — і вони дратуються, якщо це неможливо.

Розхитування контролю імпульсів в Америці простягається далеко за межі виховання дітей. Воно позначилося на всіх суспільних сферах. Можливо, у цьому зіграли свою роль 1960-ті роки — десятиліття цілковитого відкидання обмежень і життя-тут-і-зараз981. Однак більш значущим знов-таки виявилося підвищення рівня заможності. Забезпечені люди не відчували тиску, не мали життєво важливої причини вправлятися у дисципліні й стриманості. Важко жити так, ніби надворі Велика депресія, коли ви зростаєте в родині з помешканням за містом і двома джипами. Коли зникнення контролю імпульсів поєднується зі зниженням загроженості й надлишком легких грошей, постає суспільство, для якого дедалі важливішою стає миттєва винагорода.

Ми аж ніяк не першими привертаємо увагу до того, що миттєва винагорода — руйнівна сила, яка розхитує сучасну Америку982, однак факти вражають.

Державний борг США, який у 1980 році становив приблизно 30% ВВП (приблизно та сама цифра, що й у 1790 році), нині сягнув захмарної позначки 17 мільярдів доларів, тобто понад 100% ВВП983. Американська інфраструктура — фізичне втілення здатності країни інвестувати у власне майбутнє — колись викликала заздрість у всього світу. Нині Американське товариство інженерів-будівельників оцінює її на D+, і зокрема твердий бал D виставлено окремо за якість питної води, токсичні відходи і транспорт984. А найдивніше — принаймні, це викликало б подив, якби не пояснювалося втратою Трьох сил — полягає в тому, що інвестиції Америки в інфраструктуру впали (у відсотках до ВВП) ще за часів неймовірного процвітання 1980-х і 1990-х років985.

У 1960-х роках загроженість, зумовлена суперництвом із Радянським Союзом, спонукала США зберігати позиції світового лідера у фундаментальних науках і нових технологіях. Відтоді витрати Америки на дослідження і розробку нових технологій зменшилися на понад 50%986 (знов-таки, у відсотковому відношенні до ВВП). У 2009 році американці витратили на картопляні чіпси більше987, ніж їхній уряд — на розробку і дослідження нових енергетичних технологій.

Попри стрімке зростання державного боргу