Читати книгу - "Червоно-чорне"

За межами України РЗЗ була не менш за конспірована, ніж в Україні. Але її можливості були надзвичайними. Про це свідчить такий випадок: після II Світової війни столиця Австрії, Відень, опинилася в радянській зоні окупації. І якось син Богдана Лепкого, Ростислав, довірився Миколі Климишину — одному з очільників ОУН — про те, що у їхньому будинку у Відні залишилися всі речі, а також й великий архів батька. Ростислав не вірив, що це колись можна буде вернути, але бандерівець переконав його, щоб той дав ключ від помешкання, зробив опис найважливіших речей і вказав, де вони знаходяться.

Через три тижні, восени 1945 року, велика підвода, запряжена кіньми, привезла із Відня до Мюнхена півтора десятка скринь з архівами Богдана Лепкого. Хлопцям із РЗЗ не були перешкодою ні великі відстані, ні кордони, ні радянські війська та спецслужби. А Микола Климишин, який 14 червня 1934 року, в день, коли мав скласти останній іспит у професора Лепкого в Краківському університеті, був арештований і засуджений на «процесах Бандери та товаришів» на довічне ув’язнення, після «пригоди з архівом» взявся закінчувати своє навчання в Українському Вільному Університеті, а основою для дипломної роботи стали врятовані листи Богдана Лепкого...

У травні 1945 року Провід ОУН приймає декларацію з такими словами: «На великому священному шляху визвольної боротьби поневоленого народу бувають дні тріумфу і занепаду, і не нам узалежнювати наші дії від майбутньої розв’язки. Ми як діюче народне покоління сповняємо свій почесний обов’язок, незалежно від того, чи нам дадуть за це терновий чи лавровий вінок. Ми віримо в силу і воскресіння України».

Ці слова пояснюють настанову націоналістичного руху повсюдно і усіма можливими засобами боротися за державу та утверджувати українство. Тому не дивно, що поза збройною боротьбою в краї український визвольний рух створив ряд феноменів, які, на перший погляд, випадають з усталених уявлень про націоналістичну діяльність.

Те, що у післявоєнні роки в Західному світі опинились тисячі людей, які мали прямий стосунок до ОУН, не могло не позначитись на подальшому розвитку українства у вільному світі. Створення громадських організацій та заснування видавництв, підтримка традиційних українських церков і піклування про «рідну школу», презентація України та її визвольної боротьби — це та багато іншого взяв на себе активний та ідейний націоналістичний рух. Одним із таких успішних прикладів є Спілка Української Молоді (СУМ), яка ще у 1925-1929 році діяла підпільно у Києві, а її провідні члени у 1930 році були засуджені у Харкові на гучному процесі СВУ-СУМ.

Створення, а вірніше відновлення СУМ у діаспорі відбулось після закінчення II Світової війни не без участі бандерівців. Відповідно до статистичних даних на 1 січня 1946 року, у таборах переміщених осіб (displaced persons — DP) в англійській, американській і французькій окупаційних зонах Німеччини та Австрії налічувалось 102 тисячі українців.

Така кількість здебільшого молодих українців і примара подальшого розселення по інших країнах та континентах були основними причинами, що підштовхнули активнішу громадськість до дискусії щодо потреби створення великої національної молодіжної організації, яка мала б охопити найширші кола молоді та виховати їх в українському дусі. Майбутня організація мала стати основною запорукою порятунку молоді від асиміляції.

І хоча до створення в діаспорі СУМу було залучено різноманітні політичні та громадські українські кола, домінуючими засновниками Спілки Української Молоді були Організація Українських Націоналістів та вихідці зі Східної України. Саме вони наполягали, щоб нова організація отримала назву Спілка Української Молоді. Вона стала ідейним та організаційним продовжувачем СУМу 1925-1930-х.

Завзяття, з яким почалось відновлення Спілки є феноменальним, адже від липня 1946 року і до 1948 року СУМ здобув 6330 членів. І в цей період у системі Спілки Української Молоді діяло 52 спортивні гуртки, 30 — хорових, 36 — драматичних, 2 — літературні, 3 — теренознавчі, 3 — машинопису, 5 — радіотехнічних, 15 — слюсарських, 14 — шоферських, 3 — медсестер, 15 — ліквідації неписьменності, 10 — загальноосвітніх, 3 — технічні, 24 — іноземних мов. СУМ мала 60 власних бібліотек із загальною кількістю 12 102 книжок. У 1948 році Спілка нараховувала 313 курсів та гуртків, а протягом двох років силами СУМ зіграно 110 драматичних вистав, влаштовано 32 концерти, 2 виставки народного мистецтва, 35 екскурсій, прочитано 520 рефератів, влаштовано 282 національні свята, створено низку періодичних видань.

За наступні чотири роки СУМ поширився на інші країни та континенти і з’явився у Бельгії, Англії, США, Канаді, Австралії, Аргентині, Венесуелі, Парагваї, Бразилії, Франції, Іспанії, Швеції та Тунісі. А загальна чисельність станом на 1952 рік склала понад 8 тисяч осіб. Спілка Української Молоді стала найчисельнішою молодіжною організацією діаспори. В кінці 1960-х років у лавах організації перебувало 15 тисяч осіб, а остання країна в якій з’явився СУМ є Естонія (в 2006 році прийнята до світової структури).

Втім, поширення Спілки відбувалося не завжди безпроблемно — цікавими виявилися взаємини СУМу та Пласту. На початках відновлення СУМу багато пластунів, особливо задіяних в ОУН, активно включились в сумівську діяльність. Проте, дуже швидко у СУМІ, членство якого було у віці 18-30 років, прийнято рішення щодо створення юнацьких клітин та набір членства від 12-літнього віку. Це автоматично привело до міжорганізаційної конкуренції. Дві організації тричі підписували між собою документи порозуміння і в 1950 році було прийняте особливе рішення: «приналежність молоді у віці її фізичного й духового формування одночасно до обох організацій з погляду педагогічного й організаційного є недоцільна... Тому пластуни не належать до СУМ-у, а члени СУМ-у не належать до СУП» (Союзу Українських Пластунів). На сьогодні це, мабуть, єдині організації між якими діє юридична заборона «паралельного» членства.