Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Візник прицмокнув язиком, і повіз рушив.

Вони верталися тією ж таки дорогою, звернули на широку, посипану жорствою березову алею і ось під’їхали до ліхтарів неподалік «нового палацу». Сріблясті стовбури беріз сяяли ясніш від ліхтарів. Міцні колеса на пружних шинах котилися по жорстві рівно, з глухим шерехтінням, чутно було тільки твердий тупіт копит біластих. Коляска була простора й зручна. В ній можна було розлягтись, мов на канапі. Лейтенант Тротта заснув. Він сидів обіч батька. Його бліде обличчя лежало, нахилене майже горизонтально, на оббитій оксамитом спинці сидіння; вітер голубив йому вид, залітаючи крізь відчинене віконце повозу. Час від часу на нього падало світло ліхтаря. Тоді Хойницький, що сидів навпроти своїх гостей, бачив безкровні, напіврозтулені лейтенантові губи і його гострий кістлявий ніс.

— Солодко спить! — сказав граф до окружного начальника.

Обидва вони відчували себе лейтенантовими батьками. Нічний вітер протверезив окружного начальника, проте якийсь невиразний страх іще гніздився в його серці. Він бачив, як гине світ, і то був його світ. Живісінький сидів навпроти Хойницький, усім своїм виглядом — жива людина, його коліна часом навіть черкалися об коліна пана фон Тротти, — і все ж таки чомусь зловісний. Старий револьвер, що його пан фон Тротта взяв із собою з дому, муляв у задній кишені. Що тут зарадить револьвер! На кордоні не видно було ведмедів чи вовків. Було видно лише загибель світу!

Повіз зупинився перед дерев’яною склепінчастою брамою. Візник ляснув батогом. Двійчаста брама розчинилася, й біласті без натуги здолали малий узвозик. З усіх вікон падало жовтаве світло на жорству й моріжки обабіч вулиці. Линули голоси й звуки рояля. То було, безперечно, «велике свято».

Гості вже повечеряли. Лакеї метушилися, розносячи кругом великі різнобарвні келихи легких алкогольних напоїв. Гості танцювали, грали в тарок і віст, пили, хтось виголошував промову, якої жодна душа не слухала. Декотрі хилялися по залі, інші спали по кутках. Танцювали один з одним лише чоловіки. Чорні парадні однострої драгунів горнулися до синіх єгерських. У покоях «нового палацу» Хойницького горіли тільки свічки. Сніжно-білі й восково-жовті товсті свічки ніби росли в масивних срібних свічниках, встановлених на кам’яних полицях і карнизах попід стінами або затиснених у руках лакеїв, які щопівгодини змінювали один одного. Полум’я часом тремтіло від нічного вітру, що потягав із відчинених вікон. Коли рояль на кілька секунд замовкав, ставало чутно, як заходилися співом солов’ї, сюрчали коники й час від часу з м’яким постуком падали на срібло воскові сльозини.

Окружний начальник шукав сина. Якийсь безіменний страх гнав старого з покою до покою. Його син — де він? Ні серед танцівників, ні серед п’яних мандрівців покоями, ні серед гравців, ані серед літніх чоловіків, що тут і там по кутках статечно розмовляли між собою, його не було. Сам-один сидів лейтенант в одному з віддалених покоїв. Велика боката пляшка, вже напівпорожня, віддано стояла біля його ніг. Поруч тоненького і якогось аж осілого лейтенанта вона здавалася просто велетенською, спроможною поглинути його. Окружний начальник зупинився перед лейтенантом, носаки його вузьких чобіт ледь торкнулися пляшки. Син побачив спершу двох, потім кількох батьків — їх щомить більшало. Вони облягали його, і він не бачив сенсу в тому, щоб навіщось виявляти їм усім поштивість, належну лише одному, й перед усіма ними вставати. Він водночас сидів, лежав і ніби збирався опуститися навпочіпки. Окружний начальник стояв непорушно. Його мозок працював дуже швидко, він породжував за мить тисячі споминів. Ось кадет Карл Йозеф однієї з літніх неділь сидить у кабінеті, поклавши на коліна чорного кадетського кашкета й білі рукавички, і, дивлячись на батька слухняними дитячими очима, дзвінким голосом відповідає на його запитання. Ось він, щойно здобувши звання лейтенанта кавалерії, заходить до того ж кабінету, весь блакитний, золотий і червоний. Але той юнак був тепер невимовно далеко. А тут сидів чужий, п’яний єгерський лейтенант. Чого ж йому, старому панові фон Тротті, було так боляче на нього дивитися? Чому?

Лейтенант Тротта не поворухнувся. Щоправда, він спромігся пригадати, що недавно приїхав його батько, і взяти до відома, що зараз перед ним стоїть цілий гурт його батьків замість одного. Але йому ніяк не таланило збагнути, чого це батько приїхав саме сьогодні, чого він так страшенно двоїться, троїться, десятериться, і чого самому йому, лейтенантові, несила звестися на рівні.

Уже не один тиждень, як лейтенант Тротта призвичаївся до «дев’яностоградусної». Вона не вдаряла в голову, а, як полюбляли казати знавці, «лише в ноги». Спочатку від неї приємно теплішало в грудях. Кров починала жвавіше кружляти по жилах, апетит гасив млість і нудоту. Потім перехилялося ще одну чарчину «дев’яностоградусної». І тоді, хай який холодний і похмурий стояв надворі ранок, ти входив у нього мужньо і з найліпшим настроєм, ніби в ранок безхмарно-сонячний і щасливий. Під час перерви в муштрі разом з товаришами трохи перекушувалося в прикордонному шинку, неподалік від лісу, де муштрувалися єгері, і знов-таки випивалося трохи «дев’яностоградусної». Вона розливалася по горлянці, мов прудка пожежа, яка сама себе й гасить. І ти так наче й не їв нічого. Повертався до казарми, одягався і йшов на вокзал обідати. Та хоча й долав чималу відстань, їсти зовсім не хотілося. Тому випивав ще трохи «дев’яностоградусної». Тоді їв, і тебе зразу хилило на сон. Отож замовляв темного пива, а потому знову «дев’яностоградусної». Одне слово, упродовж цілого нудного дня нагоди «не пити горілки» не траплялося. Навпаки, часто бували такі пообіддя й вечори, коли пити горілку велів неписаний звичай.

Бо коли вип’єш, легким ставало життя. О, дива тутешнього кордону! Він робив важким життя тверезому; тільки ж кого він лишав тверезим?! Лейтенант Тротта, бувши напідпитку, бачив у всіх товаришах, байдуже — начальниках чи підлеглих, давніх добрих друзів. Містечко ставало йому