Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

Хтось наштовхнувся на Павла. Обличчя його юнак не розглядів, — такий густий був туман. Боліли очі. А ліворуч піде якраз вулиця Вітру…

“Потерпи до завтра”, — попросив у думці Султану.

І уявив собі біля неї Горе.

“Врятуй мене!”

Голос дівчини болісно відбився в його вухах. І враз юнак зважився. Доторкнувся руками скла якоїсь вітрини і почав ступати уздовж стін, поки не збагнув, що вже потрапив на вулицю Вітру. Тоді перейшов на другий бік і навпомацки ступив уперед, поки не налапав паркан.

Знав, де стоїть будинок Аделаїди, він заходив туди одного разу з Горе, але тепер, коли місто оповите туманом, просто неможливо його знайти. Мацав стіни, сподіваючись впізнати вхід, і наліз на когось.

— Це ти, Аргір? — почувся голос. — Я не бачу навіть свого носа…

— Умгу, — мугикнув Павло. І весь насторожився. Зрозумів, що зробив правильно. Чого стоїть цей чоловік на вулиці? Він ніби чекає на когось у мороці туману.

— Через проклятий туман навіть голос змінюється… Хлопці зосталися там? — почулося ще з пітьми.

Отже, агентів тут чимало.

— Так… — промимрив Павло, затуляючи долонею рот, щоб приглушити слова.

— Що це там сталося?

— Пожежа в німецьких складах.

Через туман і сам не впізнавав свого голосу. Слова лунали глухо, м’яко і наче танули в тумані. Чоловік здивовано свиснув і трохи згодом знову вибухнув:

— Побачиш, що й за цю пожежу нам теж влетить… Хай йому чорт з таким життям! Постій ти трохи на вулиці, а я зайду до Нає в двір… Можливо, саме тепер той негідник і здумає навідатись!

Шум його кроків стих у тумані, і Павло зостався сам. Взявся за мур і намацав вхід. Вгорі має бути віконце. Підняв очі, але нічого не побачив. І все-таки був певен, що він стоїть біля будинку Аделаїди, де на нього так давно чекають.

Повагався якусь мить. Може й Султани тут вже немає. Адже він тільки випадково дізнався про засідку. А коли це й справді пастка, то навіщо агентам тримати дівчину в цьому місці? Може і йому самому не треба даремно сунутися у вовчу пащу?

Хотів уже йти, але туман став такий густий, що йому нічого було боятися. Нахилився, підняв камінець і кинув туди, де мало бути віконце. Камінець, напевне, вдарився в мур, бо хлопець нічого не почув. Другим він теж не влучив, а третім вдарив-таки в шибку, бо одразу відчинилось вікно і стурбований жіночий голос прошепотів:

— Хто там?

Це не Султана!

— На галявині біля виноградинка… — заспівав тихенько, приклавши долоні рупором до рота.

Кілька разів він наспівував цей романс Султані, і дівчина має впізнати його. На якусь мить запала така тиша, що почулося бовкання дзвонів з протестантської церкви.

— Ти? — раптом почувся над головою гарячий дівочий шепіт.

Павло тихо засміявся і затремтів. Йому хотілося гучно гукнути, щоб розбудити від глибокого сну темряву, будинки і море.

— Прив’яжи там простирало і спускайся до мене, — шепнув.

До нього долинув гомін голосів. Агенти чекали в дворі. Хлопець радів, що їм уже не везе. Горять німецькі склади, балаган Антонеску підхитують листівки, запекла боротьба посилюється. І Павла їм теж не спіймати.

— Я вже тут, — шепнула Султана.

Підняв руки, щоб підтримати її, і намацав ноги. Простирало було коротке.

— Відпускайся, — мовив Павло. І в ту ж мить дівчина опинилась в його обіймах.

Похитнувся, але не випустив її, обняв так міцно, що дівчина аж застогнала.

— Кохайтеся собі, любі діти, — почувся згори шепіт Аделаїди.

Жінка аж плакала від хвилювання. Старій здалося, що це її викрав якийсь Пеппо, Джіакомо чи Беберт, який повернувся, незважаючи на літа. Вже не чула слів Султани, і після того, як закохані зникли в тумані, що оповив місто, довго сиділа біля вікна.

А молодята йшли далі, і в міру того, як вони віддалялися, туман розвіювався, їхні молоді тіла наче розривали його пелену, і вже ніщо не могло їх зупинити… Море, яке досі мовчало, заслане молочною кисеєю, прокинулось і загуло. Воно обізвалося гордою піснею хвиль, з піни яких піднялась у небо і, літаючи над водою, вернулась до берега чиста і жвава чайка.

Томи — стародавнє місто на західному узбережжі Чорного моря (там, де тепер міститься Констанца), засноване на початку VI ст. до н.е.

Гети — народ, який у V–IV століттях до н.е. жив на території сучасної Румунії.

Сінайя, Каліманєшт — курортні місця в Румунії.

Барбосу — від румунського слова “брбос” — бородатий.

Маршал, вождь — так називав себе фашистський диктатор Антонеску.

Сигуранца (рум.) — охранка в капіталістичній Румунії.

Утечіст — член спілки комуністичної молоді в буржуазній Румунії.