Читати книгу - "Гіркий сміх"

— Так. Я поміняла квартиру. Знайшла собі житло для однієї особи. І хочу знайти іншу роботу.

— Де?

— Ще добре не знаю. Але думаю… — вона замовкла, потім додала: — А що, якби в поліції? Там же є вільні місця?

— Мабуть, є, — неуважно відповів Кольберг, тоді, струснувши з себе млявість, запитав: — Що? Ти справді хочеш працювати в поліції?

Оса Турел скупчила свою увагу на машині. Насупивши брови, вона вдивлялася в сніговицю за вікном.

Коли вони вернулися на Паландергатан, Боділь уже спала, а Гун, скрутившись клубочком на кріслі, читала книжку. Очі в неї були заплакані.

— Що з тобою? — запитав Кольберг.

— Вся вечеря пропала. Хто її тепер холодну в дідька їстиме?

— Нічого. В тебе такий вигляд, а в мене такий апетит, що всяка вечеря буде добра. Поклади на стіл дохлого кота, і я буду радий. Мерщій неси їжу!

— І дзвонив той невиправний Мартін. Півгодини тому.

— О'кей, — добродушно мовив Кольберг. — Накривай стіл, а я йому дзеленькну.

Він скинув піджак, краватку й пішов дзвонити.

— Бек слухає.

— Хто там зчиняє такий гармидер? — підозріло запитав Кольберг.

— «Веселий поліцейський».

— Що?

— Пластинка.

— Ага, тепер я впізнав. Давній шлягер. Чарлз Пенроуз, правда? Він був модний ще перед першою світовою війною.

Їхній розмові вторували вибухи сміху.

— Байдуже, — сказав Мартін Бек не дуже весело. Я телефонував тобі, бо до мене зателефонував Меландер.

— Ага. Що ж він хотів?

— Сказав, що нарешті згадав, де йому траплялося прізвище Нільса Еріка Єрансона.

— Ну й де?

— У справі про вбивство Тереси Камарайо.

Кольберг розшнурував черевики, трохи подумав і сказав:

— Привітай його від мене й передай, що цього разу він помилився. Я прочитав її геть усю, до останнього слова. І не такий я затурканий, щоб цього не помітити.

— Папери в тебе вдома?

— Ні. Лежать у Вестберзі. Але я впевнений. Голову даю на відруб.

— О'кей, я тобі вірю. Що ти робив на Лонггольмі?

— Отримав певну інформацію, надто туманну й плутану, щоб тобі її так відразу пояснити, та коли вона справдиться, то…

— То що?.

— То все слідство в справі Тереси можна повісити в туалеті. Веселих свят.

Він поклав трубку.

— Ти знов кудись ідеш? — підозріливо спитала дружина.

— Так, але аж у середу. Де горілка?

Меландер не належав до тих людей, що падають від першого удару, але вранці двадцять сьомого грудня він був такий розчарований і спантеличений, що навіть Гунвальд Ларсон знайшов за потрібне запитати:

— Що з тобою? Тобі не попався мигдаль у різдвяній каші?

— З кашею і мигдалем ми скінчили тоді, як одружилися, — відповів Меландер. — Якщо рахувати точно, то двадцять років тому. Ні, просто досі я ніколи не помилявся.

— Колись же треба почати, — втішив його Ренн.

— Так. Але я однаково не розумію.

Постукав Мартін Бек, і не встигли вони відповісти, як він уже, покашлюючи, з'явився на порозі, високий і суворий.

— Чого не розумієш?

— Того з Єрансоном. Як я міг помилитися.

— Я оце вернувся з Вестберга, — сказав Мартін Бек. — І дізнався про одну річ, яка, може, тебе втішить.

— Про що саме?

— У справі про вбивство Тереси бракує однієї сторінки. А коли бути точним — тисяча двісті сорок четвертої.

О третій годині після обіду Кольберг спинився перед автомобільною фірмою у Седертельє. Він того дня встиг залагодити багато справ. Між іншим, переконався, що троє свідків, які шістнадцять з половиною років тому помітили машину біля стадіону, бачили її спереду або трошки навскоси. Крім того, він викопав одну фототехнічну роботу і тепер мав у кишені темпу, ледь підретушовану фотографію з рекламного малюнка: «Морісс мінор» моделі п'ятдесятих років. Із трьох свідків двоє вже померли — поліцейський і механік. Проте справжній експерт, майстер автомобільної майстерні, і досі був живий-здоровий. І працював у Седертельє. Тільки вже не майстром, а кимось вищим, бо сидів у конторі зі скляними стінами й розмовляв по телефону. Коли він скінчив розмову, Кольберг підійшов до нього, не постукавши, не показавши свого посвідчення й не відрекомендувавшись. Він просто поклав перед ним на стіл фотографію і запитав:

— Що це за марка?

— «Рено КВ-4». Старий шарабан.

— Ви певні?.

— Авжеж, певен. Я ніколи не помиляюся.

— Ви твердо впевнені?

Чоловік за столом ще раз швидко глянув на знімок.

— Так, це «Рено КВ-4». Давня модель.

— Дякую, — мовив Кольберг і простяг руку по фотографію.

Чоловік спантеличено глянув на нього й сказав:

— Стривайте, ви хочете мене обдурити? — Він придивився уважніше до фотографії і секунд за п'ятнадцять повільно мовив: — Ні, це не «Рено». Це «Морріс». «Мор-ріс мінор» п'ятдесятої чи п'ятдесят першої моделі. Але з цією фотографією щось негаразд.

— Так, — відповів Кольберг. — Вона трохи підретушована і зроблена при поганому освітленні чи в дощ, наприклад, літньої ночі.

Чоловік витріщив очі.

— Слухайте, хто ви?

— Яз поліції, — відповів Кольберг.

— Як я не здогадався? — мовив чоловік. — Ранньої осені тут уже був один поліцейський.

Того ж надвечір'я, о пів на шосту, Мартін Бек зібрав своїх найближчих співпрацівників на нараду. Нордін і Монсон уже повернулися, отже, можна сказати, що команда була в повному складі. Бракувало тільки