Читати книгу - "Безумці, Олександр Ашотович Насібов"

— Послухайте, Рішер, — каже він, не підводячи голови, — як ви сюди попали? Я не можу повірити, що ви разом з ними. Ви тут примусово?

— Ні.

— Ні? — Він з зусиллям випростовується, оглядає хвору. — Отже, добровільно?

Рішер мовчить. Вона лежить у ліжку, поклавши руки на перину. Голова відкинута назад, оті заплющені, волосся розсипалося по подушці.

— Тоді мені лишається припустити одне, — повільно мовить Карцов. — Мені лишається припустити, що вас послали до Абста з якимсь особливим дорученням, про яке він і не здогадується. Я не помилився?

Рішер мовчить.

— Хто ви така? — перепитує Карцов.

— А ви? — раптом запитує дівчина.

— Я ненавиджу націстів, — признається Карцов. — Я тут, щоб боротися з ними. Я не той, за кого мене вважає Абст. Знаю, він мені не довіряє, тільки використовує, поки не приїде новий лікар… Ось усе, що я можу сказати про себе.

Рішер мовчить.

Що вона знає про цього чоловіка? Дуже небагато. Перед тим як привести його вперше, Абст сказав: «Доля ласкава до вас, Марто. Лікар приїхав раніше, ніж ми могли припустити. Здається, йому можна довірити групу. Він прийде на інструктаж. Поясність новенькому тільки те, що конче потрібно для обслуговування людей. Ніяких екскурсів у минуле, ніяких імен. Коротше, він сторонній. Він тут тимчасово. Сподіваюсь, ви розумієте мене?»

Вона була здивована, схвильована. Як Абстові пощастило так швидко роздобути лікаря? Це можна пояснити тільки тим, що новачок приїхав підводним човном, котрим передбачалося відвезти на материк її, Марту. Але якщо прибула зміна, чому Абст не дозволив їй поїхати? Є лікар, а він усе-таки затримав її. З якою метою? В чомусь вона помилилася? В Абста виникли сумніви, і він не хоче одпустити її? Так, напевне, саме так.

Хто він такий, Ганс Рейнхельт? Мабуть, працівник однієї з численних служб військової розвідки.

Марта була певна, що підкреслена недовіра до новачка з боку Абста і його помічників — це просто маневр, розрахований на те, щоб приспати її пильність. Підозра зміцніла, коли Вальтер приніс їй обід і побіжно кинув кілька слів про Рейнхельта: він, мовляв, попав у грот випадково, припливши з якогось торпедованого транспорта.

Отож, Рейнхельт — провокатор. Вона повірить йому, буде щира, і тоді…

Та ось цей чоловік вийняв руку з кишені, розтулив кулак, і вона побачила у нього на долоні касету з плівкою. Отже, Рейнхельт бачив, як вона знімала плавця. Бачив і не сказав. Нишпорив у її тайнику, витягнув звідти касети і, звичайно, записи, що зберігалися на дні розколини. Витягнув і… не показав Абстові?

А може, Абст уже знає про них?

Рішер дивиться Карцову в очі, дивиться довго, уважно. Він витримує її погляд. Він сидить, поклавши на коліна міцні руки. У нього відкрите лице, високе чоло. Обличчя молоде, а кучеряве волосся наче присипано пудрою. Невже це Абстів однодумець, провокатор?

Але що робитимуть фашисти, якщо вони викрили її тайник, проявили плівку, прочитали записи? Навіщо її лікують? Навіщо лишили на свободі, не знищили? Адже їм уже все відомо.

Рішер пригадує слова Вальтера про нового лікаря. А що як Вальтер не збрехав і Рейнхельт справді стороння людина, яку Абст використовує доти, поки не видужає вона?

Карцов розуміє її стан, терпляче жде. Ось він ледве ворухнувся на своїй табуретці, зітхнув.

— Звичайно, — каже він, — за всіма правилами і законами конспірації нам треба придивлятись одне до одного протягом багатьох тижнів, можливо — місяців. І тільки потім можна ризикнути… Я це усвідомлюю. Але у нас нема часу. Я зробив перший крок. Тепер ваша черга. Будьте ж відверті! Хто ви така? Розвідниця?

Рішер ледь-ледь хитнула головою.

— Ні? — Карцов розгублено тре долонею чоло. — А як же камера? Адже ви робили зйомку, і — я певен — таємну! Ви робили на власний страх і риск? Кому може знадобитися ваша плівка?

— Німцям.

— Німцям, сказали ви? Яким німцям? Зачекайте, зачекайте, чи не хочете ви переконати мене…

Рішер трохи піднімає руку.

— Запам'ятайте, — неквапливо каже вона, — запам'ятайте, Рейнхельт: я ні в чому не хочу вас переконувати.

Карцов замовкає.

— Дайте мені сигарету, — просить Рішер. — Дякую. — Вона бере сигарету, запалює її. — Скажіть, Рейнхельт, ви давно з Німеччини?

Вони зустрічаються поглядами, і Карцов відчуває, що не зможе збрехати.

— Марто, — каже він, — ви повинні знати: я ніколи не був у Німеччині. Я зовсім не німець…

Він розповідає про себе.

Закінчивши, дивиться на хвору, немічну жінку. На чолі у неї виступили крапельки поту.

— Знаєте, я наче скинув важкий тягар. Тепер у мене стільки сил! Ми боротимемося, Марто! Але для цього треба, щоб ви одужали. Повірте, ви одужаєте, і скоро. Тільки мобілізуйте всю свою мужність. Всю мужність, всю свою волю, всю до останку. Ви ж дужа, Марто!

— Ні, — шепоче Рішер, — ні, не можу…

— Неправда! Тоді я збрехав Абстові про рефлекси, що з'явились у вас в ногах. А сьогодні я їх намацав! Вони ще надто слабкі, і я не хотів казати. Та, присягаюся, ще, трошечки, і я вчитиму вас ходити!

Рішер рвучко сідає у ліжку.

— Але зрозумійте ж, — кричить вона, — збагніть же нарешті: я видужаю, і він уб'є вас!

Пауза. Марта повільно схиляється на подушку. В замку повертається ключ. Входить Абст. Він бачить: хвора нерухомо лежить у ліжку, осторонь, біля столика з медикаментами порається лікар.

— Закінчили, Рейнхельт?

— Давно, шеф.

— Ідіть до себе в кімнату.

Вузька довга