Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

Недавно я зустрів Жанну, ту саму Жанну, причетну до справи про смерть Маринова, яка вела світське життя у «Варшаві» й пригощала мене фразами на зразок: «Мене ніщо ні з ким не зв'язує» — і таке інше. Але я не вірю, щоб цього разу вона прямувала до «Варшави» — поперед себе Жанна штовхала дитячу коляску. Вгодоване немовлятко, що сиділо в колясці, туди-сюди хиталося, немов хотіло прискорити рух цього транспортного засобу.

— Здрастуйте, інспекторе! — зупинила мене Жанна. — Невже ви мене не впізнали?

— Як же вас не впізнати! — відповів я. — Та оскільки інші не завжди впізнають мене… Ти ба! Невже це дочка інженера?

— Син! — поправляє мене мати. — І спочатку мій, а вже потім інженера.

— Вибачайте, — кажу я. — Коли вони маленькі, їх важко розрізнити.

Гладжу по голівці русявого товстунчика, а він намагається спіймати своїми пухкенькими ручками мою лапу, мабуть, упевнений, що з ним граються.

— О, я радий, що ви не забули мене… — мимрю, не знаючи, що їй ще сказати.

— Хіба ж можна вас забути! Адже я колись була у вас майже закохана.

— Якщо «майже», — то це не страшно. В мене є один друг, який закохується («майже» — звичайно!) в кожну вродливу жінку, та, незважаючи на це, не має гарему, навіть навпаки — він дуже вірний чоловік.

Ми обмінюємося ще кількома жартами й розходимося кожний своєю дорогою. Вона шукає черевички для дитини, а я — чергового вбивцю. В кожного з нас досить складне завдання.

«Правильні» люди чомусь мене не дуже цікавлять, хоч, правду кажучи, варто було б у них дечого повчитися, й думки мої звичайно зайняті іншими, тими, кому треба підставити плече, щоб вони не впали, тими, що збиваються на манівці, и ти — хоч-не-хоч — напружено стежиш за ними, аби побачити, що в них нарешті візьме гору — людське чи оте, друге, гидке, тваринне, від чого тхне спертим смородом ледарства й злочину. І може, все це нуль без палички, але іноді таки приємно зустріти когось із тих, що гинули, зустріти й побачити, як вони міцно тримаються за дитячу коляску, й почути:

— Здрастуйте, інспекторе… Невже ви мене не впізнали?

Отакі думки крутяться у мене в голові, поки я стою біля вікна й неуважно дивлюся вниз на людський натовп, що суне по мосту й по бульвару. Напевно, я трохи захопився споглядально-розумовою діяльністю, бо, поглянувши на годинника, помічаю, що вже двадцять хвилин до сьомої. Дора ухилилася від умовленої зустрічі. Цікаво, чому?

Цікаво чи ні, але цього не відгадаєш, сидячи в канцелярії. Прибираю на столі, збігаю звичною риссю сходами вниз і тільки-но виходжу на вулицю, як бачу перед собою Дору.

— Насилу втекла від Марина, — повідомляє вона замість вибачення.

— А як ви втекли від його брата?

Жінка стріляє в мене колючим поглядом:

— Ви за мною стежили.

— Зовсім ні. Випадковий збіг обставин.

— Знаю я ваші «збіги».

— Про вас відомо все наперед. Тільки давайте не будемо сваритися отут, на розі.

Мовчки перетинаємо людський потік на мосту й збочуємо ліворуч по алеї вздовж каналу. Надворі ще світло, але небо вже вичахло й фасади навколишніх будинків поринають у затінок.

— Я спитав вас про недавню зустріч з Філіпом…

— Це не була зустріч. Ми здибалися випадково.

— Неправда. Він вам зателефонував.

— Отже, ви за ним стежили…

— Це наша справа. А зараз я питаю про вашу справу.

— Справді, він мені зателефонував. Я вийшла, й ми зустрілися на Орлиному мосту.

— Я питаю: навіщо? З якою метою? І про що ви розмовляли?

— Ну, чого ви причепилися до мене? — впівголоса, але дуже нервово вимовляє Дора. — Що поганого в тому, що я побачилася з давнім другом?

— Погано, що ви не знаєте, хто ваші справжні друзі.

— Їх у мене не так уже й багато, щоб не знати.

— І Філіп серед тих небагатьох, але вірних друзів?

— Я такого не казала. Друг — у звичному розумінні цього слова.

— Одначе, як я пам'ятаю, під час нашої минулої розмови ви висловили відверту зненависть до цього вашого друга.

— Тут ви теж не точні. Я ставлюсь до нього з презирством, і не більше.

— Але це не заважає вам прийняти його запрошення й зустрітися з ним…

— Він просив мене про незначну послугу. Все ж таки я певною мірою зобов'язана йому. Саме він, а не хтось інший, витяг мене з того багна.

— І якої ж послуги зажадав од вас Філіп?

— Грошової.

— І ви допомогли йому?

— Ні. Не мала можливості.

— Зрозуміло, — киваю я.

Ми йдемо алеєю вздовж каналу, але цей напрямок, либонь, не дуже подобається Дорі, бо вона раптом запитує мене:

— Що ще?

— Мабуть, я забираю у вас час?

— Можливо, й так.

— Але ж ви забрали в мене майже годину, поки, я вас чекав. Отже, ви заборгували мені принаймні годину.

— О, не турбуйтесь. Я лише спитала.

Ще кілька кроків по шляху в невідоме, й ми дістаємося до майданчика з кількома лавами.

— Дозвольте лише трохи посидіти. Я втомилася бігати.

— Чому