Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Добрий вечір! - сказав, і знявши капелюх з голови, кинув його таким рухом від себе, мовби був фізично дуже втомленим.
- Добрий вечір, Івасю! - відказала пані Марко втішно. - А де ти так барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?
- Ні, - відповів він. - Відпровадив лиш Оксану додому, а опісля зайшов ще в міський город на прохід. Мене болить голова… - Сказавши це, притягнув близько до матері крісло й сів напроти мене.
- І тебе болить голова?
- Чи болить ще кого, крім мене? - спитав він.
- Таже Наталку…
- Так? Може, зі зворушення? - Він перехилився до мене, і по його тонких устах заграла лиш для мене замітна злослива усмішка.
- У мене зі зворушення, пане доктор, - відповіла я спокійно, хоч на дні душі так і скипіло щось відпорне на його іронію. - Але з чого болить вона у вас? - Я говорила півголосом і не дивилася йому в очі.
- О, в мене не дивота, - відповів з уданою веселістю. - В мене, як німці кажуть, Reisefieber. [95]
- Мені так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранішнім поїздом, - вмішалася пані Марко. - Це виглядає так, якби я тебе виганяла!
Він усміхнувся гірким усміхом, відгортаючи повільним рухом волосся з чола.
- Ні, мамо, ви не виганяєте мене.
- Так що ж жене тебе від мене?
- Мене… жаль за… морем. - А відтак додав: - Ви ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!
- Знаю, знаю, мій сину, однак цим разом ранить мені твій від'їзд серце більше, як звичайно.
- Це болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час, і я прибуду до вас назавсігди. Мушу конче побачити Індію, а опісля, як доля схоче, заживемо вдвійці.
- Як доля схоче - відповіла вона гірко.
- І чому би не хотіла? Впрочім, - додав напівжартівливо, напівглумливо, - мені вже найкрайніша пора вертати назад до свого «ремесла». Тут у вас я зніжнів, як жінка, зм'як; ще якийсь час, і різна неміч вчепилася би мене, заким би я це й замітив.
- А там, на морі, чуєтеся сильніші, пане доктор? - спитала я стиха.
- О, там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки його заняті, можуть гуляти досхочу. Тут мені тісно, а почасти я майже непотрібний.
- Іване, ти говориш таке при мені? - обізвалася з жалем стара дама. - Чи я в тебе вже нічого не значу?
- Простіть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що там…
- Але серцем тут: не правда ж, мій сину?
- Тут, мамо, тут, - відповів. І, похиляючись, притиснув її руку до своїх уст.
- Надіюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, напр., нині. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всі свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином, та буду лікарем і хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!
- Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тоді, коли ти був ще малим хлопчиною…
- Спасибі вам за це, матінко. Візьму з собою ті слова і буду берегти їх як пам'ятку в своїм серці. Милішої споминки не буде в мене…
Оці слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов кліщами за серце, і я з якогось наглого жалю мало що вголос не зойкнула. Піднявшись зі свого місця, я перейшла хутко попри його в другу кімнату, не глянувши на його ні одним поглядом.
Він не дивився й на мене. Ох, я це відчула. Я відчула це всіма нервами, і уста мої затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! Нехай рветься! Чим скорше, тим ліпше!
О пів до третьої вночі мав від'їхати.
По вечері сидів ще довго в кімнаті пані Марко, і обоє говорили дуже багато.
Не знаю, об чім говорили вони, бо я мала своє заняття, і не мала охоти оставатись при них. Впрочім, у мене на душі було так, що я була би пішла і на кінець світу від людей, а не шукала їх, особливо ж тих, що ранили мені серце. Справді, він завдав мені такого болю, бо став саме перед від'їздом іншим. При розлуці повинні й вороги помиритися, а не… товариші. Правда, я лиш товаришка, а він (як говорила раз Оксана) чоловік із гарним, независимим становиськом і з значним маєтком. Однак пощо говорив так часто, що «що я люблю, люблю вже навіки»? Пощо говорив тоді мені ці слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мовби хотів мене привести в послідній хвилі до пересвідчення, що я в його очах дійсно не що інше, лиш товаришка його матері, і що тим є й для його. Але це ще не все, т. є. я сама не вірю в це. Він надто освічений, щоби поступав так, і я відчуваю інстинктивно, що всьому причина Орядин. «Орядин - твій товариш, держись його!» - говорить видимо ціла його істота… А той «товариш» - аж смішно! - який уже сердечний: здається, взяв би, коли би міг, під ноги! Пролетів коло мене, повний іронії, їдкості, глуму, повний потайного сміху, а однакож - не без чувства!
Задля того, задля того безумного, гарячого, несправедливого чувства, задля всіх тих його поривів, примх люблю його…
Люблю? Ах, ні, тепер не знаю вже, чи люблю. Він мені майже обрид. Майже нараз остогид…
Я сиділа в неосвіченім салоні, притикаючім до кімнати, в котрій находилися бесідуючі, при широко створенім вікні, що виходило в город, вихилена вниз - і думала. Знизу піднімався запах цвітучих астер, а в воздусі віщувало щось виразно осінь. Від часу до часу віяв легесенький вітрець, і тоді відзивалася десь недалеко на альтані еольська арфа. Її тон здавався мені ледве замітним, гармонійним, однак дуже жалісним зойком. Не знаю, чому я собі уявила, що це звучне зітхання шукає чогось, якоїсь пристані або якогось серця, з котрим могло би зіллятися в одну пісню…
Воно блукало по цілім городі, вітер носив його на своїх крилах - здавалося, всюди, бо всюди відзивалося воно. Між деревами й кущами, що зарисовувались темно від стежок, висипаних білим піском, і блукало довго, а врешті добилося до мети. Моє серце, наповнене смутком, перенялося його жалем і приняло його в себе… Чи я вмію терпіти? Чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.