Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

223
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 97
Перейти на сторінку:
в йо­го душі зай­шло «якесь сон­це».

- Добрий вечір! - ска­зав, і зняв­ши ка­пе­люх з го­ло­ви, ки­нув йо­го та­ким ру­хом від се­бе, мов­би був фізич­но ду­же втом­ле­ним.


- Добрий вечір, Іва­сю! - відка­за­ла пані Мар­ко втішно. - А де ти так ба­рив­ся? Хо­див ще, мо­же, до ко­го про­ща­ти­ся?


- Ні, - відповів він. - Відпро­ва­див лиш Ок­са­ну до­до­му, а опісля зай­шов ще в міський го­род на прохід. Ме­не бо­лить го­ло­ва… - Ска­зав­ши це, при­тяг­нув близько до ма­тері крісло й сів нап­ро­ти ме­не.


- І те­бе бо­лить го­ло­ва?


- Чи бо­лить ще ко­го, крім ме­не? - спи­тав він.


- Таже На­тал­ку…


- Так? Мо­же, зі зво­ру­шен­ня? - Він пе­ре­хи­лив­ся до ме­не, і по йо­го тон­ких ус­тах заг­ра­ла лиш для ме­не замітна злос­ли­ва усмішка.


- У ме­не зі зво­ру­шен­ня, па­не док­тор, - відповіла я спокійно, хоч на дні душі так і скипіло щось відпор­не на йо­го іронію. - Але з чо­го бо­лить во­на у вас? - Я го­во­ри­ла півго­ло­сом і не ди­ви­ла­ся йо­му в очі.


- О, в ме­не не ди­во­та, - відповів з уда­ною ве­селістю. - В ме­не, як німці ка­жуть, Re­ise­fi­eber. [95]


- Мені так прик­ро, Іва­сеч­ку, що ти їдеш нічним, а не аж ранішнім поїздом, - вміша­ла­ся пані Мар­ко. - Це виг­ля­дає так, як­би я те­бе ви­га­ня­ла!


Він усміхнув­ся гірким усміхом, відгор­та­ючи повільним ру­хом во­лос­ся з чо­ла.


- Ні, ма­мо, ви не ви­га­няєте ме­не.


- Так що ж же­не те­бе від ме­не?


- Мене… жаль за… мо­рем. - А відтак до­дав: - Ви ж знаєте, ма­мо, що я му­шу по­ки­ну­ти вас!


- Знаю, знаю, мій си­ну, од­нак цим ра­зом ра­нить мені твій від'їзд сер­це більше, як зви­чай­но.


- Це бо­лить ме­не. Од­нак май­те тер­пе­ливість. Ми­не ще який­сь час, і я при­бу­ду до вас на­завсігди. Му­шу кон­че по­ба­чи­ти Індію, а опісля, як до­ля схо­че, за­жи­ве­мо вдвійці.


- Як до­ля схо­че - відповіла во­на гірко.


- І чо­му би не хотіла? Впрочім, - до­дав напівжартівли­во, напівглум­ли­во, - мені вже най­край­ніша по­ра вер­та­ти на­зад до сво­го «ре­мес­ла». Тут у вас я зніжнів, як жінка, зм'як; ще який­сь час, і різна неміч вче­пи­ла­ся би ме­не, за­ким би я це й замітив.


- А там, на морі, чуєте­ся сильніші, па­не док­тор? - спи­та­ла я сти­ха.


- О, там! Там ши­ро­ко і прос­то­ро, там смерть так близько ко­ло чо­ловіка, що він за­бу­ває все про­че. Си­ли і дум­ки йо­го за­няті, мо­жуть гу­ля­ти дос­хо­чу. Тут мені тісно, а по­час­ти я май­же не­потрібний.


- Іване, ти го­во­риш та­ке при мені? - обізва­ла­ся з жа­лем ста­ра да­ма. - Чи я в те­бе вже нічо­го не зна­чу?


- Простіть, ма­мо! Ви зна­чи­те у ме­не ду­же ба­га­то, од­нак я на­ле­жу по­ки що там…


- Але сер­цем тут: не прав­да ж, мій си­ну?


- Тут, ма­мо, тут, - відповів. І, по­хи­ля­ючись, при­тис­нув її ру­ку до своїх уст.


- Надіюся, що як по­вер­ну, то не бу­ду та­ким нуд­ним, як, напр., нині. Там по­ли­шу всю свою неміч, свої хи­би, всі свої арис­ток­ра­тичні прим­хи і ста­ну знов ва­шим си­ном, та бу­ду ліка­рем і хор­ва­том, як мій батько. Ви бу­де­те з ме­не вдо­во­лені, ма­мо!


- Я бу­ла з те­бе все вдо­во­ле­на, Іва­сеч­ку; навіть тоді, ко­ли ти був ще ма­лим хлоп­чи­ною…


- Спасибі вам за це, матінко. Візьму з со­бою ті сло­ва і бу­ду бе­рег­ти їх як пам'ятку в своїм серці. Милішої спо­мин­ки не бу­де в ме­не…


Оці сло­ва, вис­ка­зані спокійним, од­нак май­же здав­ле­ним го­ло­сом, стис­ну­ли ме­не не­мов кліща­ми за сер­це, і я з яко­гось наг­ло­го жа­лю ма­ло що вго­лос не зой­кну­ла. Підняв­шись зі сво­го місця, я пе­рей­шла хут­ко поп­ри йо­го в дру­гу кімна­ту, не гля­нув­ши на йо­го ні од­ним пог­ля­дом.


Він не ди­вив­ся й на ме­не. Ох, я це відчу­ла. Я відчу­ла це всіма нер­ва­ми, і ус­та мої за­тя­ли­ся гор­до, а сер­це рва­ло­ся з жа­лю. Га! Не­хай рветься! Чим скор­ше, тим ліпше!


О пів до третьої вночі мав від'їха­ти.


По ве­чері сидів ще дов­го в кімнаті пані Мар­ко, і обоє го­во­ри­ли ду­же ба­га­то.


Не знаю, об чім го­во­ри­ли во­ни, бо я ма­ла своє за­нят­тя, і не ма­ла охо­ти ос­та­ва­тись при них. Впрочім, у ме­не на душі бу­ло так, що я бу­ла би пішла і на кінець світу від лю­дей, а не шу­ка­ла їх, особ­ли­во ж тих, що ра­ни­ли мені сер­це. Справді, він зав­дав мені та­ко­го бо­лю, бо став са­ме пе­ред від'їздом іншим. При роз­луці по­винні й во­ро­ги по­ми­ри­ти­ся, а не… то­ва­риші. Прав­да, я лиш то­ва­риш­ка, а він (як го­во­ри­ла раз Ок­са­на) чо­ловік із гар­ним, не­за­ви­си­мим ста­но­виськом і з знач­ним маєтком. Од­нак по­що го­во­рив так час­то, що «що я люб­лю, люб­лю вже навіки»? По­що го­во­рив тоді мені ці сло­ва? Те­пер став та­ким неп­рис­туп­ним, гор­дим, мов­би хотів ме­не при­вес­ти в послідній хвилі до пе­ресвідчен­ня, що я в йо­го очах дійсно не що інше, лиш то­ва­риш­ка йо­го ма­тері, і що тим є й для йо­го. Але це ще не все, т. є. я са­ма не вірю в це. Він над­то освіче­ний, що­би пос­ту­пав так, і я відчу­ваю інстинк­тив­но, що всьому при­чи­на Оря­дин. «Оря­дин - твій то­ва­риш, дер­жись йо­го!» - го­во­рить ви­ди­мо ціла йо­го істо­та… А той «то­ва­риш» - аж смішно! - який уже сер­деч­ний: здається, взяв би, ко­ли би міг, під но­ги! Про­летів ко­ло ме­не, пов­ний іронії, їдкості, глу­му, пов­ний по­тай­но­го сміху, а од­на­кож - не без чувст­ва!


Задля то­го, зад­ля то­го бе­зум­но­го, га­ря­чо­го, несп­ра­вед­ли­во­го чувст­ва, зад­ля всіх тих йо­го по­ривів, примх люб­лю йо­го…


Люблю? Ах, ні, те­пер не знаю вже, чи люб­лю. Він мені май­же об­рид. Май­же на­раз ос­то­гид…


Я сиділа в не­освіченім са­лоні, при­ти­ка­ючім до кімна­ти, в котрій на­хо­ди­ли­ся бесіду­ючі, при ши­ро­ко ство­ренім вікні, що ви­хо­ди­ло в го­род, ви­хи­ле­на вниз - і ду­ма­ла. Зни­зу піднімав­ся за­пах цвіту­чих ас­тер, а в воз­дусі віщу­ва­ло щось ви­раз­но осінь. Від ча­су до ча­су віяв ле­ге­сенький вітрець, і тоді відзи­ва­ла­ся десь не­да­ле­ко на альтані еольська ар­фа. Її тон зда­вав­ся мені лед­ве замітним, гар­монійним, од­нак ду­же жалісним зой­ком. Не знаю, чо­му я собі уяви­ла, що це звуч­не зітхан­ня шу­кає чо­гось, якоїсь прис­тані або яко­гось сер­ця, з кот­рим мог­ло би зілля­ти­ся в од­ну пісню…


Воно блу­ка­ло по цілім го­роді, вітер но­сив йо­го на своїх кри­лах - зда­ва­ло­ся, всю­ди, бо всю­ди відзи­ва­ло­ся во­но. Між де­ре­ва­ми й ку­ща­ми, що за­ри­со­ву­ва­лись тем­но від сте­жок, ви­си­па­них білим піском, і блу­ка­ло дов­го, а врешті до­би­ло­ся до ме­ти. Моє сер­це, на­пов­не­не смут­ком, пе­ре­ня­ло­ся йо­го жа­лем і при­ня­ло йо­го в се­бе… Чи я вмію терпіти? Чи

1 ... 56 57 58 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"