Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

295
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58
Перейти на сторінку:
що нi­ко­го не ба­чать, то - во­на.

Нiхто не ру­шається.


Входить i, пiд­со­ву­ючи ви­со­ко чор­нi свої бро­ви, прик­ла­дає па­лець до уст, мов на­ка­зує мов­чан­ня, i об­зи­вається на­пiвс­пi­ву­че: "В не­дi­лю ра­но я зiл­ля ко­па­ла, в по­не­дi­лок ра­но по­по­ло­ка­ла… цить, Мав­ро, - до­дає, про­ха­ючи, - в вiв­то­рок, Мав­ро, - до­дає, приж­му­рю­ючи очi, мов на­га­дує со­бi щось, - зiл­ля я ва­ри­ла, а в се­ре­ду ра­но… - на­раз ури­ває… - цить, Мав­ро, - про­сить з не­опи­са­ною нiж­нiс­тю в го­ло­сi i цiл­ко­ви­то блуд­ни­ми очи­ма, - цить, я ли­хо уби­ла… твоїм зi­л­лям, Мав­ро, з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня". А вiн пе­рес­питься. Цить! А в не­дi­лю ве­сiл­ля. Цить! - i, вмовк­ши, во­на жде хви­лин­ку, опус­тив­ши, мов з гли­бо­кої уто­ми, го­ло­ву аж низько на­зад - за­ту­лює очi… Всi за­ка­ме­нi­ли.


Нi, не всi. Мав­ра мовч­ки з змiїним без­ше­лес­ним ру­хом од­на наб­ли­жується до неї.


- Суко! - скри­ча­ла на­раз не своїм го­ло­сом. - Ти мо­го си­на струїла. Ти, ти, ти! Гинь! - i од­ним-однiським п'ясту­ком ва­лить дiв­чи­ну до­до­лу. Та тут вже Iва­ни­ха Ду­би­ха опи­ни­ла­ся ко­ло доньки.


- Стiй! - крик­ну­ла, що всi пот­рух­лi­ли. - Ме­не ось до­бий. Во­на вже го­то­ва, а ме­не до­бий!


Вiдтак, пiд­нi­ма­ючи доньку на но­ги, що су­до­рож­не за свої цвi­ти вхо­пи­ла­ся, спи­та­ла по­бi­лi­ли­ми ус­та­ми:


- Доню моя лю­ба, од­на в ме­не в свi­тi - ти Гри­ця струїла?


Тетяна ус­мi­хається.


- Цить, Мав­ро, - шеп­че, пiд­су­ва­ючи ви­со­ко чор­нi бро­ви, - ли­хо в нiм схо­ва­ло­ся… цить! Вже нi­де ли­ха не бу­де…


- Доню! - мо­лить ще раз ма­ти з над­людською яко­юсь си­лою i ту­лить нiж­но доньку до се­бе, як ма­лу ди­ти­ну. - Ти? Ска­жи прав­ду всiм, ти? Як гос­по­ду бо­гу ска­жи…


Тетяна ди­виться дов­го ма­те­рi в очi, мов при­га­дує со­бi щось, а да­лi, ту­ля­чись з прав­ди­вою нiж­нiс­тю ди­ти­ни до гру­дей ма­те­рi та ха­па­ючись знов, як пер­ше, су­до­рож­не за свої цвi­ти, по­чи­нає лю­бо, пiв­го­ло­сом, нi­би пе­ре­ка­зу­ючи тай­ну, нiж­но спi­ва­ти:





Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла… гей, гей, гей!..


Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла - гей, гей, гей!..





Та ви­мо­вив­ши пос­лiднє сло­во, во­на ви­ри­вається на­раз не­са­мо­ви­то з обiй­мiв ма­те­рi i ви­лi­тає стрi­лою з ха­ти…


Мовчки… без сло­веч­ка… по­ва­ли­лась Iва­ни­ха Ду­би­ха до­до­лу…



***



Поховали Гри­ця, ро­зiй­шли­ся лю­ди.


- Ходiм, Мав­ро, - обiз­вав­ся вже по всiм ста­рий Анд­ро­на­тi до своєї доньки. - Хо­дiм мiж ци­ган. Те­пер ми тут знов стар­цi…


- Ходiм, та­ту, - ка­же Мав­ра твер­до, як ка­мiнь, i по­да­ла ста­ро­му дов­гий кос­тур в ру­ки. - Тут вже мiй грiх скiн­чив­ся.


I пiш­ли.


Злегка лиш ко­ли­шуться тi сос­ни i сме­ре­ки, яких во­ни, iду­чи не раз бi­лою стеж­кою, ми­мо­хiть до­ти­ка­лись злег­ка, i ко­ли­шеться лi­со­вий шум в воз­ду­сi, ус­по­ко­ю­ючи пор­ва­нi стру­ни в ду­шах, до­ки не вий­шли з лi­су; а ко­ли йо­го ос­та­ви­ли, вiн згу­бив­ся цiл­ком, i над лi­сом схи­ли­ла­ся нiч…



***



Iваниха Ду­би­ха пе­ре­шу­ка­ла з людьми чи не весь лiс i схо­в­ки, ку­ди за­хо­ди­ла Те­тя­на, i не най­шли її. Во­на без слi­ду про­па­ла. Нас­та­ла вже чи не са­ма пiв­нiч, а Iва­ни­ха Ду­би­ха ле­жить обез­си­ле­на на своїй пос­те­лi - заєдно надс­лу­хує. Її се­р­це ка­же, що Те­тя­на вер­не; от-от уже пiв­нiч. От-от чує во­­на ше­лест. Те­тя­на вер­не са­ма, як не раз вже. От-от за­зо­рiє. I - ко­би вже й за­зо­рi­ло… А як во­на вер­не, то­дi за­бе­ре її з со­бою в мо­нас­тир i вiд­дасть її гос­по­ду бо­гу. Гос­подь один її зцi­лить - скрi­пить. Гос­подь один - а вiд­так не­хай дiється да­лi йо­го бо­жа во­ля…


В ха­тi ти­хо, мов у свя­ти­нi, лиш дрiб­не свiт­ло бли­має i ча­сом прис­кає пе­ред iко­ною пре­чис­тої дi­ви, - Iва­ни­ха Ду­би­ха жде, надс­лу­ху­ючи, i її сту­ле­нi очi за­ли­ва­ються бе­зус­тан­но слiзьми.


От-от - знов який­сь ше­лест. Нi. То рi­ка. Во­на не вмов­кає. Кiлька ра­зiв i збу­диться во­на з пiвс­ну, рi­ка все її драз­нить, мов чо­гось до­ма­гається.


Нараз… i те­пер во­на не по­ми­ляється. Во­на чує. Чує ви­раз­но, лиш не знає роз­рiз­ни­ти - що се. Чи се бренькiт бджiл при­чу­вається їй, чи се нiж­нi стру­ни, чи се ан­гельськi го­ло­си? Не знає. Але во­на чує i не по­ми­ляється.


Попри її слух пе­ре­со­вується лег­ко, мов сон­на мрiя, мов бренькiт бджiл, мов шовк, що во­лi­четься по стру­нах - пре­див­но нiж­ний, спi­ву­чий го­лос, що всю її ду­шу мов у об­ла­ки не­бес­нi здiй­має:





Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла… гей, гей, гей!..


Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла - гей, гей, гей!..





Iваниха Ду­би­ха про­ки­ну­лась, зiр­ва­ла­ся. Гос­по­ди бо­же, се Те­тя­на! Так. Се був го­лос Те­тя­ни. Во­на чу­ла ви­раз­но, що се був її лю­бий го­лос. Во­на шу­кає пiд вiк­ном две­рей i спi­ває…


Iваниха Ду­би­ха встає як змо­га ско­ро, спi­шить, хи­та­ючись, до две­рей, роз­ри­ває їх i ба­чить.


Вона, ма­буть, спа­ла. Над­во­рi яс­ний день, ус­мi­хається со­н­це i вка­зує все яс­но - лиш Те­тя­ни не­ма. Iва­ни­ху Ду­би­ху об­ня­ло зим­ним по­том. Чи їй спiв Те­тя­нин лиш прис­нив­ся? Чи чу­ла во­на йо­го справ­дi? Та тут заб­лис­ла їй страш­на дум­ка до го­ло­ви, i во­на спi­шить до че­ля­дi…


Iдуть всi над рi­ку, шу­ка­ють ще й там. Мо­же, знай­дуть хоч там слi­ди.


Пiшли…


Не дов­го iш­ли.


Там, де гли­би­на ца­рю­ва­ла, де ка­мiнь-ве­лет спо­кiй­но оз­на­чав не­по­во­руш­ну гли­би­ну рi­ки, де на дно її уто­нув ко­лись Те­тя­нин вi­нок, сто­яв на по­верх­нi блис­ку­чої во­ди, при­ту­лив­шись до ка­ме­ня, один ве­ли­кий цвiт чер­во­но­го ма­­ку. Дру­гий, при­пер­шись аж до бе­ре­га рi­ки, ждав - i як той, i со­бi не ру­хав­ся…


Стоїть Iва­ни­ха Ду­би­ха i ди­виться без сло­ва на тi два цвi­ти, а з нею i вся че­лядь.


Довго, дов­го ди­виться во­на на них - да­лi вiд­вер­тається…


Вiдвели Iва­ни­ху Ду­би­ху.



Чернiвцi, в квiт­нi 1908 р.




Notes





1



- Прист­роєний - одяг­не­ний.





2



- Фор­ту­на - щас­тя. (Прим. О. Ко­би­лянської).





3



- Рай - ота­ман, ци­ган-про­во­дир. (Прим. О. Ко­би­лян­сь­кої).





4



- Спен­цер - одяг на зра­зок жи­лет­ки.





5



- Пус­та (пуш­та) - степ в Угор­щи­нi.





6



- По­лум'я зма­гай­те - розд­му­хуй­те по­лум'я.





7



- Пу­га­рик - ча­роч­ка.





8



- Хи­жун - бер­кут.





9



- Ви­вiр­ка - бiл­ка.





10



- Про­тив­но - нав­па­ки.





11



- Пiдх­лiбст­во - об­лес­ли­вiсть.





12



- Бе­са­ги - сак­ви, тор­ба.





13



- Ра­бiв­ни­ки - гра­бiж­ни­ки.





14



- Туск - бiль, жур­ба.



1 ... 57 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"