Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

295
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58
Перейти на сторінку:
який без кiн­ця. Грiх ви­ну­ва­тий всьому, вiн один!.."

Але во­на ще вря­тує Те­тя­ну. Не­хай бу­де, що бу­де. Те­тя­ну во­на вря­тує. Ко­би лиш до не­дi­лi, ко­би лиш по ве­сiл­лi, во­на вiзьметься до неї, при­ве­де на­зад до ро­зу­му, ла­ду. В не­дi­лю ра­но-ра­не­сенько пiд "Бi­лий ка­мiнь" пi­де, зiл­ля на­ко­пає, бу­де про­бу­ва­ти. Зра­зу са­мим зiл­лям пот­ро­хи усип­ля­ти, вiд­так при­мiв­ка­ми, вiд­так че­рез сiм не­дiль мольбою до но­во­го мi­ся­ця, до­ки не ус­по­коїться. А там… з ча­сом во­на Гри­ця за­бу­де i за дру­го­го пi­де.


Отак ду­має, пе­ре­ду­мує Мав­ра, пе­ре­би­ра­ючи та впо­ряд­ко­ву­ючи рiз­не своє зiл­ля, кот­ре вже вiд чо­го, ко­ли на­раз чує: щось зас­ту­ка­ло до її две­рей.


Вона про­ки­ну­ла­ся.


Хто до неї о та­кiй пiз­нiй го­ди­нi? Се вже да­лi пiв­нiч. Во­на ще не ля­га­ла, бо батька ви­жи­да­ла. Пi­шов по ми­лос­ти­нi до не­да­ле­ко­го мiс­теч­ка. А во­на тут за скорб­ни­ми дум­ка­ми та всiм своїм зiл­лям сном при­пiз­ни­ла­ся.


Чи не Те­тя­на се?


- Хто там? - по зви­чаю своєї ос­то­рож­нос­тi пи­тає i надс­лу­хує.


- То - я! - вiд­ка­зує який­сь го­лос.


- Тетянка? - пи­тає Мав­ра i надс­лу­хує знов, мо­же, й во­на, не­щас­на, лi­сом блу­ка­ла i за свiт­лом до неї до­би­ла­ся.


- Нi! То - я! - вiд­ка­зує знов той го­лос.


Мавра вiд­чи­ни­ла.


Перед нею ста­ну­ла дiв­чи­на. Ви­со­ка, мо­ло­да, в ли­цi бi­ла-бi­лiська, з зап­ла­ка­ни­ми очи­ма.


Цiкаво при­див­ляється їй Мав­ра, i її пе­рей­має при ви­дi цiєї дiв­чи­ни прик­ре по­чут­тя.


- Тобi що, доньцю, о та­кiй пiз­нiй го­ди­нi? - пи­тає. - Те­пер да­лi пiв­нiч. Але сi­дай - ось тут. Твої очi пла­чуть. Чи й сер­це пла­че? В ко­го сер­це хо­ре, не­хай iде до Мав­ри, - го­во­рить, мов мо­лит­ву, Мав­ра, а са­ма блис­ку­чи­ми своїми очи­ма аж про­ни­зує.


- О, ря­туй­те, мам­цю! - кли­че дiв­чи­на з роз­пу­кою i па­дає на ла­ву.


- Мiй суд­же­ний хо­рий, мо­же, i ум­ре. Крiзь сон го­во­рить, нiх­то не ро­зу­мiє. Ой мам­цю, ря­туй­те! - i з тим за­ри­да­ла. Да­лi, зсу­нув­ши­ся до­до­лу, здiй­має роз­пуч­ли­во ру­ки вго­ру i мо­лить. - Ца­рю ти не­бес­ний - чим я про­ви­ни­ла­ся? Чо­му ме­не ка­раєш? Я ж не ви­ну­ва­та. Я вiр­но йо­го лю­би­ла, тi­ло, ду­шу да­ла, то… во­на… во­на!! - i, не до­кiн­чив­ши, зно­ву гiр­ко за­ри­да­ла.


- Цить же, доньцю, цить же, - вспо­ко­юва­ла Мав­ра i пiд­нi­має дiв­чи­ну до­го­ри. - Ка­жи, що тво­му суд­же­но­му i чия ти ди­ти­на, а змо­жу, по­ря­тую, в го­рi вас не ли­шу.


- Я, Наст­ка, Гри­це­ва суд­же­на! - кли­че дiв­чи­на з не­ви­мов­ним жа­лем i знов здiй­має, бла­га­ючи, ру­ки до Мав­ри вго­ру. - Йо­му по­чи­не­но. Ра­но вiн пос­нi­дав, вiд­так впав у сон i так спить все i спить. Спить мерт­вецьким сном. Зра­зу в снi ще зга­ду­вав, що хтось там iшов, що вiн за­раз прий­де, а да­лi вмовк…


- Грицева на­ре­че­на? - скрик­ну­ла тут Мав­ра, а са­ма сi­пає дiв­чи­ну, мов бо­же­вiльна.


- Грицева. Я Гри­це­ва! Я йо­го суд­же­на, а в не­дi­лю, мам­цю, на­ше ве­сiл­ля…


- Грицю! - скри­ча­ла Мав­ра страш­ним кри­ком роз­пу­ки i зсу­ну­ла­ся на зем­лю. - Си­ну!!! Си­ну ти мiй, си­ну! Ось уже ги­не, ось уже вiд­хо­дить; лед­ве що най­шла! Гри­цю, жди на свою ма­тiр, во­на вже йде. Жди, не гинь!! - Ос­тан­нi сло­ва її, вик­ли­ка­нi яко­юсь не­людською си­лою роз­ка­зу [33] пе­ре­мi­ни­ли її са­му не­чу­ва­но. Во­на зiр­ва­ла­ся на рiв­нi но­ги, вхо­пи­ла клу­нок з своїм зiл­лям, пiр­ва­ла дiв­чи­ну за ру­ку i обi пог­на­ли…


Бiжить ста­ра Мав­ра пiд го­ру i про­ти вiт­ру ок­ри­ле­ним кро­ком, важ­ко вiд­ди­ху­ючи, стог­ну­чи. Ле­тить, здо­га­няє На­с­т­­ка, i туй-туй па­де. Лиш од­но її пiд­дер­жує, вi­ра в си­лу Ма­в­ри, а ко­ли б не те, во­на б да­лi не год­на.


- Йому по­чи­не­но, йо­го зат­роєно! - кри­чить в один го­лос до ста­рої Мав­ри. - Пiд вiк­ном най­де­но пляш­ку, а пас­тух наш ба­чив дi­во­чу пос­тать, як ле­тi­ла лi­сом, якась чор­ноб­ро­ва…


- Тетяна! - кри­чить Мав­ра i са­ма стає. Мо­роз її пе­рей­має, i во­на хрес­титься. - Ось що грiх, що грiх! - стог­не i звiльняє крок - да­лi вже не год­на…


Було в чет­вер ра­но, як на мiс­цi ста­ли, а ко­ли ста­ли, бу­ло вже по всьому. Гриць вже пе­ре­нiс­ся…



***



Коло Гри­це­вої ха­ти - сум i по­ва­га.


Посхилялись ста­рi газ­ди всi, що Гри­ця зна­ли. Пос­хи­ля­ли­ся в смут­ку i мовч­ки жда­ли. Ум­лi­ває в ха­тi бi­ло­ли­ця Наст­ка, мо­ло­ди­цi пла­чуть. То­ва­ри­шi-хлоп­цi по­ход­жу­ють, ути­ра­ючи сльози. А ма­те­рi, пе­ре­шiп­ту­ючись, хрес­тяться i мо­ля­ться…


Перед ха­тою ли­ше що скiн­чи­ла­ся тяж­ка, гiр­ка сце­на. Ци­ган­ка Мав­ра в не­чу­ва­нiй роз­пу­цi ки­да­ла­ся вов­чи­цею на ста­ро­го батька. Вiн її си­на, - за­во­ди­ла, - вiд неї заб­рав, пiд­ки­нув ба­га­чам, щоб заз­нав лiп­шої до­лi, як ци­ганська, i ось яка до­ля пос­тиг­ла йо­го в ба­гатст­вi…


I нiх­то не ба­чив до­сi та­ко­го ри­дан­ня, та­ко­го по­ве­ден­ня, як у бiд­ної ци­ган­ки. Ки­да­ла­ся ли­цем до зем­лi, роз­ди­ра­ла на со­бi одiж, знi­ма­ла ру­ки роз­пуч­ли­вою мольбою до­го­ри, а все про­мов­ля­ла. Спi­ва­ючи, ри­да­ючи, заєдно роз­па­ча­ла - аж до­ки не ув'яла:


Старий Анд­ро­на­тi зра­зу бо­ро­нив­ся, а вiд­так умовк.


Зсунувшись з всею ва­го­тою свой­ого ста­ре­чо­го тi­ла на свiй жеб­рацький кос­тур - вiн мов­чав. Сам не за­мi­тив, як ос­та­точ­но по го­ло­сiн­нi збо­лi­лої доньки зас­лу­хав­ся в жа­лiб­ну гру трем­бi­ти, що нес­лась го­рою не­да­ле­ко ха­ти.


Вона йо­му на­га­да­ла своїм смут­ком щось дав­но ми­ну­ле.


Давно-давненько, ду­же дав­но, во­на та­кож так смут­ком виг­ра­ва­ла - при­га­дав вiн со­бi.


Вiн то­дi сто­яв ра­но зi схо­дом сон­ця ви­со­ко на го­рi сього се­ла i дер­жав бi­ло­го вну­ка на ру­ках… Дер­жа­чи отак, гля­дiв в си­вiй ра­нiш­нiй iм­лi.ди­ти­нi за до­лею. Iм­ла не здiй­ма­ла­ся. Не ба­чив вiн то­дi че­рез iм­лу сон­ця, але во­но бу­ло! В йо­го вну­ка бу­ла до­ля. Жда­ла лиш на нього, як те раннє сон­це за iм­лою - чо­му не осяг­нув її?..



***



Мiж при­сут­нi­ми в ха­тi й Iва­ни­ха Ду­би­ха.


Дожидає Те­тя­ни. Мо­же, хоч тут во­на з'явиться. В до­мi її нi­де не бу­ло; i нiх­то її не ба­чив. Хо­дить i хо­дить лi­са­ми, лю­дей уни­кає.


Прибувши сю­ди, Iва­ни­ха Ду­би­ха за­нi­мi­ла. Нiх­то вiд неї сло­ва не по­чує. Мов за­бу­ла го­во­ри­ти. Лиш вiд ча­су до ча­су за­су­ває дри­жа­чою ру­кою бi­ле во­лос­ся на­зад пiд чор­ну свою хуст­ку. Жде.


Може ж, дiж­деться…


Люди ззи­ра­ються на неї, пе­ре­шiп­ту­ються, а їй те бай­ду­же. Її очi не пла­чуть, її ус­та сту­ли­ли­ся, лиш ду­ша чим­раз кам'янiє.


Та ось пе­ред по­ро­гом ше­лест. Її Те­тя­на? Нi. То Мав­ра по­я­ви­ла­ся в ха­тi з батьком, на си­на вдив­ляється. На­раз - що се? Си­ну бо­жий! Знад­во­ру по­пiд вiк­на до­хо­дить спiв, не­рiв­ний, пре­див­ний. Iва­ни­ха Ду­би­ха бi­лiє, хи­литься; сим ра­зом се вже Те­тя­на.


Так. То во­на.


Висока, ху­да, блi­да, з роз­шар­па­ним во­лос­сям, чер­во­ни­ми ма­ка­ми зак­вiт­ча­на, з очи­ма,

1 ... 57 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"