Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Господи бо­же! Пла­ка­ла во­на з го­ря, з злид­нiв, з тур­бо­ти i жа­лю, ту­ги, але пла­ка­ла i з ра­дос­тi, ко­ли батько сту­пив в її ха­ти­ну i во­ни пiз­на­ли­ся! Вiн лед­ве пiз­нав її, так во­на пос­та­рi­ла­ся, а во­на аж пе­ре­ля­ка­ла­ся дов­гої бi­лої йо­го бо­ро­ди i згорб­ле­них пле­чей. А вiд­так нас­та­ло ка­ян­ня. Вiн вже був пiд її ха­ти­ною, тяж­кою зи­мою. Впро­шу­вав­ся, вмо­лю­вав­ся, а во­на йо­го не пус­ти­ла! А вже то­дi бу­ли б вiд­най­шли се­бе, був би вiн, бi­ло­го­ло­вий, ко­ло неї за­жив, на­раз тяж­кою зи­мою не вер­тав в Угор­щи­ну Мав­ра ка­яла­ся, гiр­ко пла­чу­чи. А вже то­дi спо­вi­ща­ла їй кар­та, що в її ха­ту па­дуть два чо­ло­вi­ки.

Старий i мо­ло­дий. З од­ним щас­тя, з дру­гим го­ре.

- З ва­ми щас­тя, та­ту, - го­во­ри­ла зра­зу, - з ва­ми щас­тя, а з кот­рим би го­ре?

- Був ще в неї хто з чо­ло­вi­кiв? - пи­тав ста­рий. - Вiд ча­су, як во­на йо­го не прий­ми­ла? Бу­ло пам'ята­ти. При­га­дай.

Вона га­да­ла, роз­ду­му­ва­ла, аж i при­га­да­ла! Лиш один був пиш­ний-пре­пиш­ний хло­пець на чор­нiм ко­нi. Йо­му во­на i в кар­ти ки­да­ла, до­лю ви­шу­ку­ва­ла. Ос­те­рi­га­ла двох не лю­би­ти i спо­вi­ща­ла да­ле­ку до­ро­гу; щас­тя йо­му па­да­ло, але гу­би­лось в до­ро­зi, та се во­на йо­му не ка­за­ла. Вiн їй доб­ре за­п­ла­тив…

При тiм її опо­вi­дан­нi в ста­ро­го Анд­ро­на­тi очi ус­мiх­ну­ли­ся чор­ним блис­ком.

- Не пи­та­ла во­на, як вiн на­зи­вається? - пи­тав­ся. Не пи­та­ла. Ли­ше зна­ла стiльки, що вiн вик­ли­кав в її ду­шi жаль, бо та­кий, як вiн, був лиш той, кот­ро­го во­на, грiш­на, лю­би­ла i че­рез нього в своє го­ре по­па­ла. Мо­ло­дий i крас­ний. Точ­нi­сiнько так вiн виг­ля­дав.

Тодi роз­ка­зав їй ста­рий батько, як пос­ту­пив со­бi з нею, щоб їй вря­ту­ва­ти жит­тя, на яке Ра­ду на­по­сiв­ся. То­дi на­поїв вiн всiх трун­ком, зап­рав­ле­ним зiл­лям, а за тим i її са­му, щоб мог­ти її ви­нес­ти. Сла­ва бо­гу, йо­му все вда­ло­ся. А ди­ти­ну му­сив пiд­ки­ну­ти ба­га­чам, щоб не вбив її Ра­ду, да­лi, щоб ко­ло хо­рої в лi­сi не за­ги­ну­ла, i лiп­шої до­лi, як ци­ган­ська, заз­на­ла… Про неї, Мав­ру, спо­дi­вав­ся, що во­на не про­па­де в свi­тi, най­де при­ту­лок мiж доб­ри­ми людьми, i вiн її ко­лись вiд­най­де. До вну­ка вiн не приз­на­вав­ся, щоб не пош­ко­ди­ти ци­ганським по­ход­жен­ням, а все лиш вiд ча­су до ча­су на­вi­ду­вав­ся, щоб пе­ре­ко­на­ти­ся, як йо­му жи­веться. I пе­ре­ко­нав­ся, що в доб­ру го­ди­ну пiд­ки­нув ди­ти­ну, бо в доб­рих ру­ках опи­нив­ся хло­пець. А те­пер вiн її на всю ми­лiсть про­сить не приз­на­ва­ти­ся ще до нього, до­ки не вiд­дi­лить йо­му йо­го гос­по­дар зем­лi, не ста­не вiн газ­дою в своїй влас­нiй ха­тi. Йо­го гос­по­да­рi - лю­ди за­мож­нi, гор­дi, мог­ли б дi­да i ма­тiр з ха­ти ви­ки­ну­ти, а хлоп­ця не на­дi­ли­ти зем­лею. Не­хай во­на ще жде, не­хай мов­чить, як i вiн, а все вий­де на до­б­ре! Хлоп­це­вi i їм. Ось вiн скiльки ро­кiв мов­чав, як ка­мiнь, i на доб­ре вий­шло. Гриць не­за­бав­ки же­ниться, пi­де на своє, а йо­го мо­ло­да, доб­ра бi­ло­ли­ця дiв­чи­на, за­мож­на, обi­ця­ла йо­му, що вiзьмуть йо­го, ста­ро­го, до се­бе. Вiн їй зро­бив од­ну прис­лу­гу i на її по­мiч най­бiльше чис­лить. А як вiн ко­ло них раз оп­реться, Гриць ма­те­рi своїй не вип­реться. Те­пер не­хай во­на ще по­мов­чить i хлоп­це­вi щас­тя не псує. Во­ни на ве­сiл­ля пi­дуть, зда­ле­ка бу­дуть, як бiд­нi, при­див­ля­ти­ся; на ве­сiл­ля вiн їх про­сив, а там… не­хай жде. Прий­де час, за­го­во­рять. Мав­ра опи­ра­ла­ся. Пла­ка­ла, рва­ла­ся йти до си­на. Але батько ла­яв i кляв, ба на­вiть, по своєму зви­чаєвi, з лю­тос­тi кiлька ра­зiв її уда­рив. Аж то­дi Мав­ра по­ко­ри­ла­ся йо­го при­ка­зо­вi i з йо­го ра­дою по­го­ди­ла­ся…

Тепер лиш од­но її щас­тя му­тить, од­но її гне до­до­лу, да­вить. Ве­ли­ке го­ре Те­тя­ни, за­по­дi­яне її си­ном, i бiль доб­рої Iва­ни­хи Ду­би­хи. Чо­му не лю­бив Гриць Те­тя­ни до кiн­ця? До кiн­ця? - пи­та­ла во­на в роз­пу­цi май­же сот­ню ра­зiв. Який обо­рот бу­ло би все взя­ло як для них обох, для її бiд­ної ма­те­рi, так i для неї са­мої! Чо­му, си­ну мiй, чо­му розд­воїв так свою ду­шу? А ще й во­на при­чи­ни­ла­ся до Те­тя­ни­но­го го­ря, во­ро­жа­чи йо­му, ос­те­рi­га­ючи йо­го… пе­ред чор­ни­ми очи­ма!..

Жура i жаль про Те­тя­ну не дає їй спа­ти, не дає їй їсти. Во­на чи не на все жит­тя поз­бав­ле­на. Хто знає, чи й прий­де вже цiл­ком до давнього ро­зу­му Те­тян­ка! Хви­ли­на­ми во­на, здається, нi­би при умi, опо­вi­да­ла їй Iва­ни­ха Ду­би­ха, а хви­ля­ми бо­же­во­лiє, не пiз­нає, не ба­чить нi­ко­го, а все Гри­ця зга­дує i ли­хо. Який кi­нець то­му бу­де? Чо­му, бо­же, так тяж­ко лю­дям до щас­тя дiб­ра­ти­ся? От хоч би те­пер i їй. Си­на вiд­най­шла, а Те­тя­ну - тра­тить. Са­ма май­же не знає, хто те­пер ближ­чий її сер­цю. Вiн чи во­на? Те­пер од­но вiн­чається, а дру­ге ос­тає без до­лi, роз­би­те…

Чому Те­тя­на їй не звi­ри­ла­ся? Цiл­ком за­раз спо­чат­ку? Чо­му так таїла, щоб ма­ти не роз­вi­да­ла­ся? Як тут те­пер ря­ту­ва­ти? Як усу­ну­ти ли­хо? А тяж­ке ли­хо! Мав­ра аж спла­ка­ла, зга­дав­ши мо­ло­ду дiв­чи­ну чу­до­ву, та - збав­ле­ну влас­ною її ди­ти­ною.

Вiдтак гiр­ко ус­мiх­ну­ла­ся. Ось як син в батька вдав­ся! Двi ду­шi в нiм. До Наст­ки гор­нув­ся, а її Те­тя­ну лю­бив. О, ко­би Те­тя­на бу­ла за­раз з усiм приз­на­ла­ся. Ба… Ко­би! Ко­би во­на бу­ла то­дi зна­ла, що її син жи­ве. То­дi!!! Але батько… i на­раз ур­ва­ли­ся її дум­ки. Во­на ви­ну­ва­та. Во­на, од­нi­сiнька во­на. Батько її, ще ко­ли впро­шу­вав­ся, мо­лив, а во­на не впус­ти­ла. То­дi вiн зак­ляв. А вiн страш­но кляв. Чи не зак­ляв вiн то­дi її щас­тя, а прик­ли­кав го­ре?

Не ви­нен тут нi Гриць, не вин­на нi Те­тя­на, а ви­нен… ви­нен… хто? - пи­тає се­бе Мав­ра i пла­че. Гри­цю ти мiй, си­ну, чо­му так в батька вдав­ся? Чо­му не в ма­тiр… i тут, як пер­ше, дум­ка її ур­ва­ла­ся. Чи бу­ла во­на, йо­го ма­ти, лiп­ша? Во­на ж ма­ла чо­ло­вi­ка, а зра­ди­ла йо­го. О, о, о! - зас­тог­на­ла на­раз i вда­ри­ла з жа­лю на­раз п'ясту­ка­ми до го­ло­ви. "Грiх, грiх, грiх! - ри­да­ло її сер­це. - Який страш­ний, ве­ли­кий,