Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

295
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 58
Перейти на сторінку:
- сха­ме­няється на­раз, - во­на хо­тi­ла то­го, щоб Мав­ра спи­та­ла про Гри­ця, про ли­хо ра­ду да­ла. Мав­ра? - во­на розс­мi­вається. Мав­ра не дасть ра­ди. Її вiд Мав­ри вiд­пи­хає, їй вiд Мав­ри страш­но. Мав­ра вже не лю­бить її… Во­на лю­бить Наст­ку.

Розпачаючи отак, Те­тя­на не по­мi­ти­ла, що опи­ни­ла­ся ко­ло вiд­чи­не­но­го вiк­на Мав­ри…


Так. Їй вiд Мав­ри страш­но. То­му во­на пiд її вiк­но схо­вається. I з тою на­пiв­бо­же­вiльною дум­кою во­на при­тис­ка­є­ться пiд вiк­но на призьбi до стi­ни i, за­рив­ши ру­ки в во­лос­ся, що дав­но роз­бур­ха­не зви­сає чор­ним шов­ком по пле­чах, i, сту­лив­ши очi, - си­дить не­ру­хо­мо. В її ду­шi за­хо­дить щось страш­не. Во­на на­раз не знає, чо­го прий­шла. За­бу­ла, чо­го са­ме хо­че. Ох, як страш­но! Хi­ба при­га­дає… i, нi­би при­га­ду­ючи, во­на без­тям­ки риє в во­лос­сi…


Чи чує якi зву­ки ок­руг се­бе?


Нi.


В її го­ло­вi мi­шається i Мав­ра, i Гриць, i цвiт па­по­ро­тi, i вi­нок з Iва­на Ку­па­ла, i те ли­хо, що в Гри­цю за­хо­ва­ло­ся, i кот­ре во­на має уби­ти… ос­та­точ­но во­на не знає нi­чо­го i шар­пає все да­лi нес­вi­до­мо дов­ге шов­ко­ве во­лос­ся своє.


Нараз… здiй­має го­ло­ву i пiд­су­ває ви­со­ко чор­нi бро­ви… що се? Чи во­на сього до­сi не чу­ла? В Мав­ри­нiй ха­тi му­жеський го­лос. Во­на нап­ру­жує слух… i слу­хає. Слу­ха­ючи, мов вiд­зис­кує свi­до­мiсть, i з тим чим раз, то блiд­не.


Всерединi в Мав­ри­нiй ха­тi чує той са­мий го­лос, що пе­ре­да­вав їй звiст­ку, що Гриць Наст­ку бе­ре, двох вiд­ра­зу лю­бив. Вiн са­ме опо­вi­дає, що­би їм обом, Мав­рi i йо­му, не йти те­пер до Гри­ця приз­на­ва­ти­ся до нього, роз­по­вiс­ти йо­му, чий вiн син, бо вiн ци­га­нiв не лю­бить - i, мо­же, i гос­по­да­рiв про­ти се­бе зво­ро­хо­бить, як до­вi­да­ються, що вiн… бiд­ної ци­ган­ки син i ци­га­на внук. Лiп­ше, ра­дить той го­лос, пе­ре­ж­да­ти аж по йо­го ве­сiл­лi з Наст­кою. Вiд сьогод­нi за тиж­день в не­дi­лю їх ве­сiл­ля. Во­ни пож­дуть i аж по ве­сiл­лi пi­дуть до нього i роз­ка­жуть все. Та тут вже Те­тя­на стра­ти­ла знов рiв­но­ва­гу ду­шi. За­чув­ши на­но­во про ве­сiл­ля Гри­ця з Наст­кою, во­на не своїм го­ло­сом скри­ча­ла - i блис­кав­кою з сво­го мiс­ця зiр­ва­ла­ся. А ко­ли Мав­ра, не­са­мо­ви­тим ок­ри­ком вик­ли­ка­на, спи­ни­лась на по­ро­зi, а за нею i ста­рий Анд­ро­на­тi, во­на вже знов в лiс пог­на­ла…


Знов той стра­шен­ний ста­рець, що мов з пек­ла ви­ри­нув, той са­мий i те са­ме пов­то­рив! Знов про Гри­ця i Наст­ку. О, о, о! Знов, i знов, i знов!.. I знов дiється з нею щось, чо­го во­на не знає. Бiг­ла, до­ки сил бу­ло, дря­па­лась на го­ру, мов за нею гнав хто, а да­лi зсу­вається без­сильно до зем­лi i ба­чить: во­на пiд "Бi­лим ка­ме­нем". Так. Тут во­на з ним схо­ди­лась, i тут вiн за­раз бу­де.


- Грицю! Я тут! - зак­ли­ка­ла да­ле­ко­сяг­лим при­ма­ню­ючим го­ло­сом i - жда­ла. Не дов­го жда­ла так. В нiй пiд­ня­лась но­ва дум­ка: "Прий­де вiн?" А за­раз по тiм пiд­су­ну­лась iн­ша: "Хто ви­нен? Синьоока Наст­ка? О нi. Наст­ка не вин­на. Гриць ви­нен? О нi; во­на йо­го лю­бить, i вiн нi­чо­го не ви­нен. Вiн нi. Се ли­хо вин­но. Ли­хо в нiм схо­ва­лось, щоб йо­го нiх­то не най­шов, що Гри­ця здер­жує до неї вий­ти, що її щас­тя уби­ло. Се во­но вин­но. Во­на йо­го уб'є. Во­на йо­го в Гри­цю най­шла, i во­на йо­го в нiм уб'є. Так, в нiм. Не бу­де йо­го вiд­так нi­де. Нi­де, нi­де на всiм свi­тi. Те­пер во­на йде до Гри­ця i роз­ка­же все. Не­хай знає i вiн. Во­на йде до Гри­ця…" I пiд­но­ся­чись на ру­ках з зем­лi, свої ши­ро­ко ство­ре­нi очi спи­няє на­раз на ши­ро­ко­лис­тiм зiл­лi з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня"…


- Гей, скiльки йо­го тут! Йо­го тут пов­но. Гей, Мав­ро! - кли­че за­ди­ха­на з ди­кою яко­юсь втi­хою. - Тво­го зiл­ля пов­но! "Ага, Мав­ра! - заб­лис­ли їй спо­га­ди про ста­ру ци­ган­ку, i знов по­чи­нає їй в мiз­ку плу­та­ти­ся. - Що ка­за­ла Мав­ра про зiл­ля з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня"? Хвильку на­ду­мується. Во­на знає що. Во­но про вся­ке ли­хо - учи­ла Мав­ра. "В не­дi­лю ра­но - ка­за­ла - зiл­ля ко­па­ти, в по­не­дi­лок по­по­ло­ка­ти, в вiв­то­рок ва­ри­ти, а в се­ре­ду.." в се­ре­ду?" - кип­лять в її го­ло­вi ду­м­­ки i тут нi­би вмов­ка­ють…


Вона усi­ла на­но­во на зем­лю ко­ло зiл­ля, пiд­су­нув­ши ви­со­ко чор­нi свої бро­ви, i - на­га­дує. В се­ре­ду? "В се­ре­ду", - щось Мав­ра ка­за­ла. Га, во­на вже знає, - стрi­ли­ло їй на­раз блис­ка­в­­кою че­рез ум. В се­ре­ду, ка­за­ла Мав­ра, зiл­лям ли­хо прис­па­ти, а в не­дi­лю ве­сiл­ля!!


Так. В не­дi­лю, ка­зав ста­рець, в не­дi­лю ве­сiл­ля. I з тим за­див­люється знов на зiл­ля. Йо­го тут пов­но. Аж са­мо в ру­ки лi­зе, то тре­ба рва­ти. Мав­ра бу­де ра­да, а во­на уб'є ним ли­хо, що в Гри­цю схо­ва­ло­ся. Але… бор­зо… бор­зо… щоб не утiк­ло. I з су­до­рож­но дри­жа­чи­ми пальця­ми, в ша­ле­нiм май­же пос­пi­ху, не­на­че за нею сто­яв хто та на­га­няв до то­го, ко­пає, рве зiл­ля i хо­ває в по­до­лок. Вiд­так, нар­вав­ши йо­го над мi­ру, стає на рiв­нi но­ги, опус­кає го­ло­ву низько на­зад, що дов­ге її во­лос­ся май­же до­ти­кає зем­лi, i кли­че з усiєї си­ли: "Я прий­ду!" А за­раз по тiм, нас­лi­ду­ючи го­лос жай­во­рон­ка, кли­че щас­ли­во: "Люб­лю!.." - Вреш­тi вмов­кає, за­ди­вив­шись ве­ли­ки­ми очи­ма та пiд­су­не­ни­ми вго­ру бро­ва­ми ку­дись да­ле­ко, i слу­хає: з дру­гої сто­ро­ни ска­ли, мов аж те­пер дiй­шло, об­зи­вається по­че­рез про­пасть i тут же зав­ми­рає: "Люб­лю!!"


Настав ве­чiр в се­ре­ду пе­ред ве­сiл­лям.


Мавра стоїть ко­ло своєї ла­ви i пе­ре­би­рає при свi­тi зiл­ля, роз­ду­му­ючи, кот­ре б да­ти Те­тя­нi, щоб її жаль за Гри­цем ути­хо­ми­рив­ся. Во­на бу­ла са­ме ни­нi знов у Iва­ни­хи Ду­би­хи, яка зз сей ко­рот­кий час з го­ря по­бi­лi­ла.


Та от вже i пе­реб­ра­ла зiл­ля. Во­на дасть Те­тя­нi зiл­ля з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня". Во­но доб­ре, чу­дот­вор­не. Як да­ти йо­го ма­ло, во­но в сон ки­дає - з при­мiв­кою: сер­цю, го­ло­вi дає спо­кiй; а да­ти за­ба­га­то, во­но iно­дi i смерть при­во­дить.


Нараз в тих гад­ках во­на зу­пи­няється. Нi. Ни­нi во­на вже не год­на Те­тя­нi зiл­ля да­ти. Вже пiз­но, i Те­тя­ни вдо­ма не­ма. Хi­ба, мо­же, завт­ра. Вже тре­тiй день, як во­на, не­щас­на, лi­са­ми блу­кає, ба на­вiть десь аж в су­сiд­нiм се­лi її ба­чи­ли, де й но­чу­ва­ла. До то­го ни­нi обi­цяв­ся i батько прий­ти до неї, а мо­же, й за­раз на­дiй­де, тож не пi­де з ха­ти.


Так роз­га­ду­ва­ла Мав­ра, пе­рек­ла­да­ючи i пе­ре­би­ра­ючи рiз­не своє зiл­ля.


На всi го­ри, скiльки тут здiй­ма­ються, не­має щас­ли­вi­шої вiд Мав­ри. Во­на вiд­най­шла сво­го батька, яко­го вва­жа­ла мерт­вим,

1 ... 53 54 55 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"