Книги Українською Мовою » 💙 Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 58
Перейти на сторінку:
злу­чи­ти­ся з нею? До кiн­ця її лю­би­ти? До кiн­ця!! Кра­сою своєю? Вiн же крас­ний, як той мi­сяць на не­бi. Iн­шим чим? Не знає. I во­на чує, що не год­на тут щось ро­зiб­ра­ти, i що тут щось плу­тається, заг­лу­шує її, що не для її ума… Та їй та­ки жаль Гри­ця; хо­ча вже й так, хо­ча во­на йо­му i чу­жа, бiд­на ци­ган­ка ли­ше, якої вiн, мо­же, в жит­тi i не зга­дає бiльше - їй чо­мусь жаль Гри­ця, i во­ро­гу­ва­ти во­на на нього не год­на. Сер­це не дає.

Було вже ко­ло пiв­но­чi, а Мав­ра все си­дi­ла, то­ну­ла в гад­ках.


Сон її не брав­ся.


До мi­ся­ця, зiр мо­ли­ла­ся, в смут­ку то­ну­ла. Чи пе­ре­був хто та­ку жа­лем пе­ре­па­ле­ну нiч, са­мiт­ний, в гли­би­нi лi­сiв, як во­на? - пи­та­ла се­бе.


Нi. Не са­мiт­ний.


Округ неї сто­лiт­ня де­ре­ви­на, про­ти неї мi­сяць, а до­ли­ною, в про­пас­тi, по­тiк. Же­не, шу­мить в свя­тiм су­по­кою но­чi, виб­лис­кується пла­ву­чим срiб­лом до ма­гiч­но­го сяєва мi­сяч­но­го, а в ви­со­тi зо­рi…


Не са­мiт­ний.


- Господи, зми­ло­сер­ди­ся над на­ми, вiд­пус­ти нам грi­хи на­шi, - про­шеп­та­ла, вда­рив­шись кiлька ра­зiв в гру­ди, Мав­ра i вер­ну­ла в ха­ту.



***



Свiтлиця в Iва­ни­хи Ду­би­хи сла­бо ос­вi­че­на. Пе­ред ве­ли­кою iко­ною пресв. бо­го­ро­ди­цi го­рить, бли­має свiт­ло. Iва­ни­ха Ду­би­ха ле­жить на­пiв­роз­дяг­не­на на своїй пос­те­лi i надс­лу­хує; а надс­лу­ху­ючи, чує, що Те­тя­на, кот­ра не­да­ле­ко вiд неї ле­жить, все з од­но­го бо­ку на дру­гий про­ки­дається… i вiд ча­су до ча­су щось нез­ро­зу­мi­ле го­во­рить.


- Не спиш, доньцю? - пи­тає вреш­тi ма­ти, що са­ма ще ока не примк­ну­ла, а все на­но­во го­рем доньки пе­ре­му­чу­ючись, кож­до­го її ру­ху сте­ре­же.


- Нi, - вiд­ка­зує Те­тя­на i зри­вається з пос­те­лi на рiв­нi но­ги.


- Що то шу­мить, ма­мо? - пи­тає.


- Це ж на­ша рi­ка, донько.


- Рiка?


- Так. Над кот­рою наш млин i на­ша ха­та сто­ять. Та спи, до­ньцю, спи. Гос­подь все з то­бою. Вiн все сте­ре­же те­бе. А в твоєї ма­те­рi лиш ти од­на на свi­тi. Спи…


- Я йду, ма­мо, я йду, - вiд­ка­зує Те­тя­на спiш­но i вже стоїть на рiв­них но­гах пе­ред ма­тiр'ю, ди­виться на неї чу­жи­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. - Я йду.


Мати жа­хається її, май­же ум­лi­ває з жа­лю-остра­ху.


- Куди йдеш, риб­чи­но? - пи­тає ла­гiд­но пiв­го­ло­сом i бе­ре так са­мо обе­реж­но ру­ку доньки ме­жи свої до­ло­нi.


- Цвiту па­по­ро­тi шу­ка­ти, - вiд­ка­зує дiв­чи­на спiш­но. - Бу­ду все зна­ти - ка­зав Гриць - все. Я йду, ма­мо…


Мати ба­чить пе­ред со­бою з пе­ре­ля­ком лиш двоє блуд­них чор­них очей з блi­до­го змар­нi­ло­го ли­ця.


- Не йди те­пер, донько, нiч­чю, - вти­хо­ми­рює, дав­ля­чи­ся сльоза­ми, - те­пер пiв­нiч. Пi­деш завт­ра. Ме­не са­му ли­шаєш?


- Завтра не пiв­нiч, - вiд­ка­зує Те­тя­на i за­раз, мов опам'ята­ла­ся, сi­дає слух­ня­но ко­ло ма­те­рi.


- Завтра не пiв­нiч, донько. Завт­ра не­дi­ля.


- Недiля. Так, так, не­дi­ля, - пiд­хоп­лює Те­тя­на i до­дає, на­ду­му­ючись, пiв­го­ло­сом: - Мав­ра ка­за­ла: "В не­дi­лю ра­но", i на­раз ур­ва­ла, мов ста­ла щось iн­ше при­га­ду­ва­ти. А по хви­лi по­ча­ла знов: - В не­дi­лю ра­но…


- В не­дi­лю ра­но, - пiд­хоп­лює со­бi ма­ти i пот­верд­жує: - В не­дi­лю ра­но пi­деш. Обид­вi пi­де­мо гос­по­ду по­мо­ли­ти­ся.


- Цвiту шу­ка­ти, - про­ки­дається знов Те­тя­на нес­по­кiй­но i шу­кає блуд­ни­ми очи­ма за чи­мось у ха­тi.


- Цвiту шу­ка­ти, - пов­то­рює спо­кiй­но пiв­го­ло­сом ма­ти i обiй­має i ту­лить хо­ру доньку до се­бе, ко­ли тим ча­сом її очi за­ли­ва­ються слiзьми. - Цить, син­ку, цить. Спи, донько, спи! - ути­хо­ми­рює її i гла­дить i ту­лить до гру­дей, мов ма­лу ди­ти­ну.


- Все бу­ду зна­ти, - ка­же спi­ву­чим пiв­го­ло­сом Те­тя­на i ту­литься тiс­но i до­вi­роч­но до гру­дей ма­те­рi, зап­лю­щу­ючи очi мов до сну. - Все… бу-ду зна-ти.


- Все бу­деш зна­ти, - вiд­ка­зує ма­ти так са­мо пiв­го­ло­сом.


- А як снiг упа­де, бу­ду в твоїй ха­тi, - об­зи­вається знов Те­тя­на.


- Будеш у моїй ха­тi, - вiд­ка­зує ос­то­рож­но ше­по­том ма­ти, зро­зу­мiв­ши iнс­тинк­тив­но, що донька з Гри­цем роз­мов­ляє.


- Я прий-ду! - кли­че на­раз Те­тя­на здав­ле­ним без­звуч­ним го­ло­сом, за­тис­нув­ши ли­це до гру­дей ма­те­рi. - Я прий­ду.


- Прийди, зо­зулько, прий­ди, - вiд­ка­зує все ше­по­том ма­ти i пе­рес­тає ди­ха­ти, щоб бо­же­вiл­ля не зво­ру­шу­ва­ти, ру­хом не збiльша­ти. - Прий­ди!


- Я Тур­ки­ня…


- Туркиня моя пиш­на.


- Твоя од­на на свi­тi…


- Моя од­на на свi­тi…


- Твоя, - шеп­че Те­тя­на, як усип­ля­юча ди­ти­на.


- Моя…


Врештi утих­ло.


Тетяна ди­ше нес­по­кiй­но, а по ли­цю ма­те­рi зсу­ва­ються чим­раз час­тi­ше ве­ли­кi пе­ку­чi сльози.


- Твоя, - шеп­че лед­ве чут­но Те­тя­на.


- Моя.


Врештi утих­ло.


Iваниха Ду­би­ха не ру­хається бiльше, а ди­виться, мов на ан­гельський об­раз, на блi­де ли­це своєї не­щас­ної ди­ти­ни, кот­ра що кiлька хвиль то опам'ято­вується, то знов блу­дом ду­має.


Через кiлька дов­гих, мов уби­тих, хвиль спо­кiй­но…


Iваниха Ду­би­ха схи­ляється впос­лiднє над нею i гля­дить крiзь сльози i дри­жить.


Спить Те­тя­на? Так ти­хо… ти­хо…


Так. Здається, спить.


Ба нi.


Не спить. Ось во­на пiд­но­сить го­ло­ву з гру­дей ма­те­рi, розк­ри­ває ве­ли­кi свої блуд­нi рчi i пи­тає знов:


- Що то шу­мить, ма­мо?


- То на­ша рi­ка.


- Рiка?..


- Так, доньцю. Що над нею наш млин i на­ша ха­та сто­ять.


Тодi Те­тя­на за­ту­лює на­но­во очi i, при­тис­ка­ючись з не­опи­са­ною нiж­нiс­тю i до­вi­роч­нiс­тю до гру­дей ма­те­рi, ус­мiх­ну­лась i по­чи­нає пiв­го­ло­сом спi­ва­ти:





Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла… гей, гей, гей!..


Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла - гей, гей, гей!..





- Гей, гей, гей… - пов­то­рює ма­ти i хли­пає, да­виться сво­ї­ми сльоза­ми. - Гей, гей, гей…


- Долi шу­ка­ла, - об­зи­вається впос­лiднє, за­сип­ля­ючи, Те­тя­­на.


- Долi шу­ка­ла, - пiш­ло ум­лi­ва­ючим ше­по­том з уст ма­те­рi…



***



В не­дi­лю ра­но же­не Те­тя­на в лiс.


Мати не здер­жує її, ба­чить - гiр­ше, як суп­ро­тив­ляється. Не­хай, - ду­має, - вiд­су­мує своє го­ре в лi­сi, де йо­го здо­бу­ла; не­хай бу­де їй який­сь час сво­бо­да i во­ля по ду­шi у всiм, що за­ба­жає, а там по­ба­чать…


Тут вдо­ли­нi во­на не год­на її ус­по­коїти, тож як її сер­це ба­жає, так не­хай їй бу­де. В ти­ши­нi лi­су во­на по­во­лi по­ду­жає. День за днем, чим­раз бiльше до­ве­де її до спо­кою. А там… мо­же, i ста­ра Мав­ра роз­ва­жить пот­ро­хи своїм сло­вом, во­на їй як дру­га ма­ти, во­на, ма­ти, по­ки що без­сильна.


Iде Те­тя­на не своїм кро­ком то в го­ру, то вдо­ли­ну бi­лою стеж­чи­ною; раз з ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма, а раз з сту­ле­ни­ми, мов дрi­має, а все про ли­хо товп­ляться в неї дум­ки, та про те, щоб йо­го уби­ти. Аж i опи­ни­ла­ся ко­ло Мав­ри.


Але чо­го во­на до Мав­ри? Во­на, здається, до неї не хо­тi­ла. Во­на по цвiт па­по­ро­тi прий­шла. Ага!

1 ... 52 53 54 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"