Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Тетяна до­сi не­щас­тя, го­ря в своєї ма­ми не заз­на­ва­ла. Зма­леч­ку що ба­жа­ла - ма­ла; се пер­ший раз в жит­тi - грiм в неї вда­рив. Са­ма влас­на її до­ля на тiй ди­ти­нi, кот­ру всiєю ду­шею ви­ко­ха­ла, так тяж­ко пов­то­ри­ла­ся. В за­тиш­ку мiж го­ра­ми, в ти­хiм лi­сi, де, зда­ва­ло­ся, не мог­ло втис­ну­ти­ся лю­дське го­ре - во­но пов­то­ри­ло­ся… Вiд ко­го по­тяг­ло­ся те ли­хо? - пи­тає в дум­ках Мав­ра. Хто дав по­ча­ток? А вiн сам, той хло­пець, який вже вiн їй ми­лий! Як пог­ля­ну­ла на нього, їй при­ви­див­ся сам той з пус­ти, че­рез кот­ро­го уто­пи­ла свою до­лю. Ме­жи її до­лею i Те­тя­ни­ною рiз­ни­ця хi­ба та, що то з нею скоїло­ся в пус­тi, а оце тут, в лi­сах…

Не втер­пi­ла Мав­ра з ти­ми дум­ка­ми в своїй тiс­нiй ха­тi, як зга­да­ла свою ми­нув­ши­ну, Те­тя­ни­не го­ре - i вий­шла.

Надворi сто­яв чу­до­вий теп­лий, ти­хий ве­чiр.

Зорi ви­си­па­ли­ся на не­бо, мов по­розц­вi­та­ли­ся, i Мав­ра, усi­в­ши на по­ро­зi своєї ха­ти­ни, ди­виться якусь хви­ли­ну в мi­сяць. Вiн ви­ри­нув впов­нi, са­ме про­ти неї, над за­лiс­не­ною стi­ною су­сiдньої го­ри i яром, з шум­ля­чим по­то­ком - i нi­би зу­мис­не пе­ред її ха­ти­ною - ста­нув.

Навкруги гли­бо­ка ти­ши­на, пов­на свя­тої тай­ни, в кот­рiй все мовч­ки по­то­ну­ло. Мав­ра си­дить, ди­виться, на­че мо­ли­ться до то­го мi­ся­ця, що, мов роз­жа­ре­ним вуг­лем пiдс­вi­че­ний, не­по­во­руш­но жа­рить над го­рою. Вкруг неї, ку­ди б i не звер­ну­ла очi, тем­нi за­лiс­не­нi го­ри, що в мi­сяч­нiм сяєвi нi­би краю не­бес до­ти­ка­ються i з ни­ми вод­но спли­ва­ються.

Мавра мо­литься до мi­ся­ця, в нiм ду­шею по­то­ну­ла, а з тим i в Те­тя­ни­нiм го­рi. То во­на, то Гриць ви­ри­на­ють пе­ред її ду­шею, му­чать її, ка­лi­чать, її сер­це крається на згад­ку страш­но­го тер­пiн­ня бiд­ної зрад­же­ної дiв­чи­ни, що, не зна­ю­чи зла, i йо­го са­ма нi­ко­ли не чи­ни­ла, - на­раз мов з не­бес в са­­му бе­зод­ню упа­ла. I все че­рез нього. З дру­гої сто­ро­ни, знов об­зи­вається чо­мусь в її ду­шi якась стру­на жа­лю i за Гри­цем. Вiн си­ро­та, як їй роз­ка­зу­вав, без ма­те­рi, батька, пiд­ки­не­на ди­ти­на. Го­до­ва­нець. Звiд­ки, що, яких ро­ди­чiв? Вiн не знав. На призьбi пiд ха­ти­ною гос­по­да­рiв в лах­мiт­тi знай­шли; нi­би "в ци­ганськiм", як до­ко­ря­ла iно­дi гос­по­ди­ня.

Мавру в спо­га­дi тих слiв мов га­ря­чою кров'ю обiл­ля­ло. Її ди­ти­на з-пiд її бо­ку зник­ла, а в ба­га­тих гос­по­да­рiв в тре­тiм се­лi вiд­си в "ци­ганськiм лах­мiт­тi" на призьбi якась пiд­ки­не­на ди­ти­на знай­шла­ся.

- Господи бо­же! - зiт­хає во­на i здiй­має в якiй­сь нi­мiй му­цi, мо­ля­чи, ру­ки вго­ру i мов бо­же­во­лiє на дум­ку, що… мо­же… мо­же… мо­же - аж скри­ча­ло щось в її ду­шi - се її син! Вiн же та­кий по­дiб­ний… до її люб­ка [32] з пус­ти, а її ди­ти­на бi­ла бу­ла, гос­по­ди бо­же, бi­ла! Та нi, нi, се во­на ось тут, в тiй са­мiт­нос­тi, та те­пер з жа­лю за Те­тя­ною збо­же­во­лi­ла цiл­ком, з ро­зу­му вже схо­дить. Ой, Те­тя­на… - обiз­ва­лось над усе з бо­лiс­ним зой­ком її сер­це… Те­тя­на роз­би­та. Ним роз­би­та.

Та вiн - чи ви­нен?

Iнодi - опо­вi­дав вiн їй, оп­рав­ду­ючись пе­ред нею за Те­тя­ну - iно­дi йо­го сер­це ку­дись так тяг­ну­ло в iн­шi мiс­ця, в да­ле­чи­ну, на кi­нець свi­ту, здається, що вiн був би без упи­ну iшов. Шу­кав при­чи­ни, сi­дав на ко­ня i гнав з до­му, щоб лиш iти, змi­ня­ти мiс­це. В та­кiй од­нiй туж­нiй, доб­рiй чи ли­хiй го­ди­нi стрi­нув­ся з Те­тя­ною в лi­сi. Вiн її щи­ро по­лю­бив. Про­па­дав за нею. Ба­чив її пе­ред со­бою день i нiч, її очi, її чор­нi бро­ви, її чер­во­ний цвiт, чув її смiх i тра­тив ро­зум. Був би її з ха­ти вик­рав, як той зло­дiй, в свiт на­вi­ки втiк, як­би не бу­ла i во­на йо­го по­лю­би­ла. А як по­лю­би­ла, то вже в лi­сi схо­ди­ли­ся, i все бу­ло доб­ре. Та Наст­ку му­сить бра­ти. Ота­кий вже вiн. Хоч заст­рiль йо­го, а вiн вже та­кий. I що з ним зро­биш?

- Та й ви са­мi, ма­тiн­ко, - ка­зав їй, - ос­те­рi­га­ли з карт не лю­би­ти чор­нi очi, бо, мов­ля­ли: "чор­нi з си­нi­ми в па­ру не ук­ла­да­ються. Бе­ри та­кi, як твої, бу­де до­ля яс­на". I, от i в нього во­но не ук­ла­да­ло­ся. Му­сить Наст­ку бра­ти. I лиш одна та Наст­ка йо­го вку­пi дер­жить, лю­бить i про­щає, хо­ча б вiн i що зро­бив. Во­на все з ним доб­ра. Тим во­на йо­му й суд­же­на, i вiн її не ли­шить. Те­тя­на в своєї ма­те­рi од­на, го­ря не заз­нає, поп­ла­че, по­су­мує, а да­лi по всiм… за дру­го­го вий­де. Вiн нею не жу­риться, хоч йо­му жаль крас­ної Тур­ки­нi, до сер­ця чи не на все при­па­ла. Та що з то­го? Йо­му не суд­же­но…

Отаке ка­зав їй, як у нього бу­ла - i iн­ше ще.

Дивлячись впе­ред се­бе на го­ри та не­бо, за­сi­яне зо­ря­ми, i на мi­сяць, во­на гiр­ко ус­мiх­ну­ла­ся. Як її, Мав­ру, не жа­лу­вав нiх­то, нi вiн сам опiс­ля, нi чо­ло­вiк, нi ро­ди­чi, так i бiд­ну Те­тя­ну те­пер i сей не жа­лує. От що то лю­бов!..

Думаючи ота­ке, Мав­ра, не по­мi­тив­ши сього, май­же аж спла­ка­ла. Бог знає, як пе­ре­не­се своє го­ре бiд­на дiв­чи­на. А її ма­ти? Цi­лий свiй вiк за свою ди­ти­ну мо­ли­ла­ся, лю­дям доб­ро чи­ни­ла, її са­му вiд смер­тi, го­ло­ду вря­ту­ва­ла, - i обид­вi во­ни, мов од­на ма­ти, над дiв­чи­ною дри­жа­ли, сто­ро­жи­ли - а прий­шлось вкiн­цi - вiд смут­ку-го­ря збе­рег­ти не вспi­ли. От вi­дiй­шла ни­нi вiд неї, мов пiдст­ре­ле­на, не обiз­вав­шись нi сло­вом. Що ду­ма­ла? Чим ма­ла сер­це пе­ре­пов­не­не? Мов го­во­ри­ти за­бу­ла, так вже з жа­лю-го­ря пе­ре­мi­ни­ла­ся.

I ду­має, пе­ре­ду­мує ста­ра Мав­ра над мо­ло­дою Те­тя­ною i нi­чо­го не год­на ви­ду­ма­ти нi в один бiк, нi в дру­гий. Да­ла б лю­бист­кiв, мат­ри­гу­нiв Гри­це­вi, щоб йо­го до дiв­чи­ни на­зад на­вер­ну­ти, та ось як Те­тя­на на­ки­ну­лась, ко­ли про те лиш во­на зга­да­ла. Чис­то з ро­зу­му зiй­шла. Од­ної хви­лi го­во­рить, як на­ле­житься, а там… знов мов з ро­зу­му схо­дить… А й Гри­ця їй жаль… Во­на Наст­ки, яку вiн бе­ре, - не знає, а Те­тя­ну знає. О, її Те­тя­на! Чо­му не па­да­ла во­на йо­му до па­ри? Чим не до­рiс вiн щас­тю