Читати книгу - "Врятувати неможливо забути, Ксенія Мур "

На тому боці нас уже чекали. Директор натягнуто і фальшиво посміхався, намагаючись вдати, що він страшенно радий мене бачити.

- Здрастуйте, сер! – першою привіталася я.

- Іміт, як приємно бачити тебе! - Він поплескав мене по плечах і перевів погляд на Айта. - А ви, мабуть, той самий супроводжуючий?

Мій староста чемно посміхнувся і простяг руку для рукостискання.

- Айтварас Ардент, - представився він, - а як мені до Вас звертатися, грем?

Директор спантеличено насупився, а мені дуже хотілося розсміятися над його розгубленим виглядом. Довелося стримуватись.

- Тут прийнято додавати "сер", а не "грем", - пояснила Айту. – Директор школи Беллум – професор Галот, – представила я.

- Перепрошую, якщо ненароком образив вас!

Директор усміхнувся і запропонував пройти до їдальні, щоб я могла зустрітися зі своїми колишніми однокурсниками. Начебто вони будуть дуже раді мене бачити. Моє обличчя, хвала Богам, зовсім не змінилося, хоча так і хотілося скривитись. Як же, раді вони! Але вголос сказала інше.

- Було б чудово, сер!

Професор Галот йшов попереду, іноді оглядаючись, розповідаючи, як вони пишаються мною, як вони хвилюються за свою ученицю і кидав незадоволені погляди на наші руки. Айт, як і раніше, не відпускав мою долоню, а на невдоволення тільки ввічливо посміхався. Знав би директор, хто перед ним і що ховається за цією ввічливістю!

- Ну ось і прийшли! - І відчинив двері до їдальні. Усі одразу спрямували на нас зацікавлені поглянули.

- Учні! Який прекрасний день сьогодні. Нас, нарешті, відвідала наша дорога Іміт! Незважаючи на всі наші побоювання, вона здорова та добре виглядає!

От скотина! Це він зараз натякнув, мовляв, дивіться, поки ми мучимося, вона там цвіте та пахне?! Я натягла псевдощасливу посмішку, сподіваючись, що вона не виглядатиме як оскал.

- Всім привіт! - Привітно помахала їм рукою. - Сподіваюсь у вас все добре?

Ну так, як я й думала, всі прямо-таки "радісні-прерадісні"! Добре що поглядом спопелити складно, бо залишилося б від нас одне вугілля.

- Сідайте, адже ви, мабуть, голодні, - умаслив професор Галот.

- Дякую, за турботу - втрутився Айт, перш ніж я встигла щось сказати, - але в академії сніданок починається трохи раніше і ми вже встигли перекусити.

Вивернувся, красень! Хотілося відразу його обійняти, але достатньо й того, що всі вже звернули увагу на наші руки.

- Сер, я хотіла б відвідати доктора Сабір, - почала я акуратно, - Ви дозволите? Щоб не заважати іншим учням снідати.

Чемність наше все, навіть якщо дуже хочеться стерти цього покидька в порошок.

Директор натягнув привітну усмішку, але вона, не зважаючи на його зусилля, виглядала дуже фальшиво. Актор із нього, звичайно, так собі.

- Так, добре, - відповів він, - справді, нехай учні спокійно поїдять.

Я ще раз усім помахала рукою, і ми з Айтом вирушили в медчастину. Професор Галот, хвала Богам, залишився у їдальні.

- Кіготь дракона, який же він бридкий, - шепнув староста, коли ми відійшли на пристойну відстань і залишилися вдвох.

Я відповіла йому усмішкою, що розумію і трохи стиснула його руку.

Медчастина сколихнула мої спогади, але вони були немов з минулого життя. Скільки всього сталося за цей час, адже зовсім недавно я валялася на одному з цих лікарняних ліжок.

- Тут ніби дихати легше, - задумливо мовив Айт.

- Не дивно, - відповіла я, - тут найсильніший захист у всій школі. Його ставили разом усі клани. Адже нікому не хочеться, щоб їхнє чадо прибили, поки воно валяється знесилене.

На звук наших голосів підійшла доктор Сабір. Вона з недовірою дивилася на мене, наче вважала, що їй мерещиться.

- Здрастуйте, док!

Я, не приховуючи радості, підбігла до неї і міцно обійняла. Як же я за нею скучила, виявляється!

- Іммі, що ти тут робиш? - вона відсторонилася і злякано вдивлялася в мене. – Тебе що, відрахували? - на грані чутності спитала вона.

- Ні-ні, все нормально! - Поспішила заспокоїти її. - Мені дозволили відвідування і ось я тут. Як ви, док?

Сабір кинула підозрілий погляд на старосту. Той тільки ввічливо посміхався і вдавав, що все довкола його не стосується. Звісно, я ж не представила їх один одному!

- Айт, знайомся, - звернулася я до нього і жестом покликала підійти ближче, - це лікар Сабір. Саме вона багато разів рятувала моє життя.

- Дуже приємно, - щиро сказав староста, цілуючи руку жінці.

Схоже, що док не звикла до таких проявів ввічливості. Он як у неї очі розширилися від подиву!

- Взаємно, - видавила вона з себе, - а ви, вибачте, хто будете?

- Айтварас Ардент, мене відправили як супроводжуючого, - відповів він.

Сабір насупилась і, як тільки вона вміє, в лоб запитала:

- І які види у тебе на нашу Іміт?

Ох, їжачку! Нащо вона це сказала? І чому питала вона, а ніяково тепер мені?!

- Найсерйозніші, - ні трохи не знітившись, відповів Айт.

Від його слів мене кинуло в жар. Зізнатись, я якось не замислювалася над нашими стосунками. Та й які ще наміри? Ми лише раз на побачення сходили!

- Тоді я спокійна, - щиро і тепло посміхнулася доктор Сабір. Такою усмішкою вона обдаровує далеко не кожного, а значить і справді вірить. - Ходімо, я вас пригощу!

Айт усміхнувся і підморгнув мені, і під хитрим поглядом жінки, я, здається, почервоніла. От ящір!