Читати книгу - "Врятувати неможливо забути, Ксенія Мур "

Кабінет ні на грам не змінився. Той самий стіл і стілець лікаря, ті ж стелажі і все те ж пошарпане крісло для відвідувачів, в яке тут же плюхнувся староста.

- Сідай, - і потягнув мене до себе на коліна. Чорт, мені стало дуже ніяково, але одночасно це так хвилююче!

А Сабір тільки лукаво посміхалася, дивлячись на це неподобство.

- А тепер, я чекаю чесної відповіді. Чому ти тут, Іммі? - І серйозно подивилася мені в очі.

Я б може й хотіла розповісти всю правду, але не зараз, коли я не знаю, кому можна повністю довіряти.

- Я залишила Еір амулет коли йшла, - підбираючи слова, відповіла я. - Але зараз він мені дуже потрібний. І я справді дуже рада, що змогла вас побачити!

Док моментально посумніла, варто мені було тільки згадати Еїр. І що це значить?! Боги, благаю, нехай з нею все буде добре!

– Дівчину забрали батьки. Сказали, що нічого їй тут робити, - дивним голосом промовила Сабір.

- А неофіційна причина яка? - відразу скинулася я.

- Їй погрожували, це я знаю точно, - зітхнула док і буквально виплюнула наступну фразу: - цей чортів хлющ, Аеліс Хусса!

Лють - ось, що зараз я відчувала. Дику, безмежну, всепоглинаючу лють! Знищити тварюку, розірвати на частини, щоб навіть спогада про нього не залишилося!

- Це та потвора, що завдала травми Іммі? - льодяним тоном запитав Айт у жінки.

Сабір перевела на нього погляд і мовчки кивнула.

- Він син голови клану Хусса, одного з претендентів на трон, - застерегла старосту док, мабуть помітивши його хижий погляд. - Будь обережний, юначе! Це не ті люди, із якими можна зв'язуватися.

Нічого, не довго їм бенкетувати залишилося! Принц живий і ми знайдемо його, навіть якщо зараз доведеться зустрітися з цим козлом Аелісом. А в голову раптово спала запізніла жахлива думка - каменю в Беллум немає! О боги!

Ми поговорили ще трохи, доки в медчастину не з'явилися пацієнти. Щоб не заважати ми з Айтом пішли, на прощання тепло обнявшись з лікарем Сабір.

- Що тепер робити? - Озвучила я запитання, що так мене бентежило, коли ми знову залишилися наодинці.

- Ми щось придумаємо, певен! - Айтварас міцно стиснув мене в обіймах і поцілував у маківку, підбадьорюючи та заспокоюючи. - Іммі, мені потрібно у вбиральню, - трохи зніяковівши додав він.

Вказавши йому на потрібні двері, я залишилася сама в коридорі і зовсім не очікувала зустріти директора.

- Іміт, йдемо зі мною! - гаркнув він і, схопивши мене за лікоть, потяг до свого кабінету.

Я навіть не встигла сказати, що чекаю Айта і він зараз у вбиральні, не могла навіть чинити опір. Ноги самі несли мене слідом за професором і моторошний здогад пронизав думки. Прив'язка є!

- Отже, - наступав він на мене, як тільки за нами зачинилися двері кабінету, - адже ти не просто так прийшла сюди, дівчинко! Говори, що ти задумала?

Я вже відкрила рота, збираючись викласти абсолютно всі таємниці, навіть встигла попрощатися з життям, коли в коридорі пролунали крики і звуки боротьби.

- Нікуди не йди, поки я не повернуся! І не смій нічого тут чіпати!

І кинувся геть із кабінету.

Пресвятий їжачок, що ж робити?! Думай, Іміт, думай! І бажано швидше, а то часу в тебе реально мало!

Про "стояти і не рухатися" Галот нічого не говорив. Відмінно! Витягла з кишені запам'ятовувач і кинулася копіювати все, що лежало на видному місці. Адже я нічого не чіпаю, а підносити до предметів артефакт мені, знову-таки, не заборонили!

Почувши кроки, що наближаються, я тут же прошепотіла "сатіс", сховала артефакт назад в кишеню і стала на те ж місце, де стояла до того як директор вийшов з кімнати.

Двері з гуркотом відчинилися і Галот заштовхнув пом'ятого Айта в кабінет. От, чорт, у нього вся сорочка в крові, розбита губа і на вилиці наливався величезний синець!

- Ви що думали, що зможете влаштувати тут погром і нічого вам за це не буде? - кричав директор, бризкаючи слиною.

Староста сердито наїжачився, витираючи обличчя.

- Саме так і гадаю! - прогарчав він. - Іммі, ми йдемо!

- Ти можеш валити, куди хочеш! - розреготався Галот, - але тільки один!

Він повернувся до мене, недобро дивлячись мені в очі.

- Я тобі за…

Точний удар Айта вирубив професора, він звалився наче мішок на підлогу і, здається, навіть не дихав.

- Потрібно зараз же йти, - староста схопив мене за руку.

- Ні, стривай! Він заборонив мені торкатися чогось у кабінеті, але тут можуть бути важливі документи.

Хлопець кинув стурбований погляд на двері, щось миттєво в голові прикинув і кинувся барикадувати вхід.

- У нас кілька хвилин, - закінчивши з цим, сказав він. - Де шукати?

Я вказувала на місця, Айт зламував шухляди, шафки, навіть сейфи, а я підносила до всього цього добра запам'ятовувач.

Коли наша барикада похитнулася і з'явилась загроза, що вона розвалиться, мій староста витяг артефакт-горіх і активував портал. Останнє, що я встигла побачити - розлючене обличчя Аеліса.

Ми практично вивалилися у дворику порталів. Добре нікого не було, видок у нас був той ще, особливо в Айта. Рвана, залита кров'ю сорочка, сам побитий і пом'ятий, а поруч я, така ж пом'ята, тільки ціла.

- Ти як?! - Підскочила я до старости, обмацуючи його на предмет переломів.

- Все гаразд, не хвилюйся, принцеса, - і тут же припав до моїх губ у ніжному швидкому поцілунку.

- Айт, я серйозно! - уперлася я руками йому в груди. - Що взагалі там сталося?

Але відповісти він не встиг, до нас уже бігли О'Ларс і Хар.

- Лунор Великий! - вигукнув ельф, і, так само як я, мить тому, став обмацувати хлопця. - Схоже, цілий, - полегшено видихнув і наказав: - швидко до ректора, там і оглянемо вас, і, якщо треба, підлікуємо!