Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Діючи обережно та в будь-якому разі зберігаючи робочі стосунки із західними державами, Сталін спершу спробував тактику, уже знайому з часів народних фронтів 1930-х років та з комуністичних практик під час Громадянської війни в Іспанії: підтримувати створення «фронтових» урядів — коаліцій із комуністів, соціалістів й інших «антифашистських» партій, які б усунули й покарали стару владу та її прихильників, але діяли б обережно й «демократично» — як реформатори, а не як революціонери. До кінця війни або ж одразу після її завершення такий коаліційний уряд утворився в кожній країні Східної Європи.

З огляду на те, що науковці постійно сперечаються про те, хто несе відповідальність за поділ Європи, варто, мабуть, наголосити на тому, що ані Сталін, ані його місцеві представники не мали сумнівів щодо своєї кінцевої мети. Для комуністичних партій коаліції відкривали шлях до влади в регіоні, у якому вони були історично слабкими; щонайбільше вони слугували засобом для досягнення мети. У 1945 році Вальтер Ульбріхт, лідер комуністів Східної Німеччини, пояснював у приватній розмові своїм прихильникам, коли вони висловили подив політикою партії: «Дуже просто: має здаватися, що все демократично, але контролювати все маємо ми».

Контроль справді мав більше значення, ніж політичні дії. Невипадково в кожному коаліційному уряді Східної Європи — «Вітчизняному фронті», «Уряді єдності» або ж «Блоці антифашистських партій» — комуністи намагалися отримати контроль над ключовими міністерствами: Міністерством внутрішніх справ, яке давало партії владу над поліцією та службою безпеки, а також право надавати чи позбавляти ліцензії друковані видання; Міністерством юстиції, щоб заправляти чистками, судами й суддями; Міністерством сільського господарства, яке відповідало за реформу та перерозподіл землі, а тому давало можливість роздавати блага і завойовувати вірність мільйонів селян. Крім того, комуністи призначали членів партії на ключові посади в комітетах із «денацифікації», районних комісіях та профспілках.

Натомість східноєвропейські комуністи не поспішали претендувати на посади президента, прем’єр-міністра чи міністра закордонних справ, часто воліючи віддавати їх своїм союзникам за коаліцією — соціалістам та представникам аграрної або ліберальної партії. Це відповідало післявоєнному розподілу місць в урядах, де комуністи були в меншості, та не викликало підозр у західних спостерігачів. Місцеве населення не дало ввести себе в оману та вжило запобіжних заходів (на кінець 1945 року Комуністична партія Румунії нараховувала вже 800 тисяч членів), але в багатьох аспектах стратегія комуністів була обнадійливо поміркованою. Партія не колективізувала землю, а навпаки стимулювала її розподіл серед безземельних. Якщо не враховувати конфіскації «фашистського» майна, вона не наполягала на націоналізації та переході приватної власності в державну — точно не більше, а зазвичай навіть менше, ніж деякі з її партнерів за коаліцією. Та й узагалі про «соціалізм» як мету майже не йшлося.

Офіційна мета комуністів у 1945 та 1946 роках полягала в тому, щоб «завершити» буржуазні революції 1848 року, перерозподілити майно, гарантувати рівність та утвердити демократичні права в тій частині Європи, де цих трьох складників завжди не вистачало. Ці цілі здавалися доволі вірогідними, принаймні на перший погляд, і подобалися багатьом із тих центрально-східних чи західних європейців, які хотіли думати про Сталіна та його мету щось хороше. Утім ставлення самих комуністів до цих завдань різко погіршилося після низки місцевих і національних виборів у Східній Німеччині, Австрії та Угорщині. Саме тоді одразу стало зрозуміло (в угорському випадку — після муніципальних виборів у Будапешті в листопаді 1945 року), що хай як вигідно комуністи облаштувалися на місцевих впливових позиціях, вони ніколи не зможуть заволодіти державною владою лише через виборчі бюлетені. Попри переваги, які надавала їм військова окупація та економічний патронаж, кандидатів від комуністів постійно перемагали представники старих ліберальних, соціал-демократичних та аграрних партій / партій дрібних землевласників.

У результаті комуністичні партії змінили тактику — спершу на завуальований тиск, а потім — на неприхований терор і репресії. Упродовж 1946-го та частково 1947 років на політичних опонентів зводили наклеп, залякували, били, арештовували, судили як «фашистів» або «колаборантів», кидали до в’язниці чи навіть страчували. «Народна» міліція допомагала створювати атмосферу страху й небезпеки, а потім речники комуністів покладали провину за це на своїх політичних критиків. Вразливих або непопулярних політиків із некомуністичних партій піддавали публічній дискредитації, а їхні колеги мовчки погоджувалися з таким несправедливим поводженням, сподіваючись, що їх не спіткає той самий жереб. Отож уже влітку 1946 року семеро з двадцяти двох членів Президіуму Землеробського союзу Болгарії та тридцять п’ять з вісімдесяти членів його керівної ради сиділи за ґратами. Типовою підставою для цього було звинувачення, яке висунули, наприклад, проти журналіста Кунєва, симпатика Землеробської партії. Йому закидали те, що він у своїй статті «в абсолютно кримінальний спосіб назвав болгарський уряд політичними та економічними мрійниками».

Аграрії, ліберали й інші традиційні партії виявилися легкими мішенями — на них лягала тінь фашизму або антинаціональних програм. З ними розправлялися поетапно. Складнішою перешкодою комуністичним амбіціям були місцеві соціалісти та соціал-демократичні партії, які поділяли реформаторські амбіції комуністів. Звинуватити соціал-демократів Центрально-Східної Європи у «фашизмі» чи колаборації було непросто: зазвичай вони самі ставали жертвами репресій не менше, ніж комуністи. І допоки серед виборців переважно селянської Східної Європи був промисловий робітничий клас, свою прихильність він віддавав соціалістам, а не комуністам. Тому, оскільки соціалістів не можна було так легко перемогти, комуністи вирішили до них приєднатися.

Точніше, змусити соціалістів приєднатися до себе. Це був давній прийом комуністів. У 1918‒1921 роках тактика Леніна спочатку полягала в тому, щоб розколоти європейські соціалістичні партії, навернути її радикальні ліві угруповання до новостворених комуністичних рухів, а те, що від них лишалося, оголосити реакційним та відсунутим на узбіччя історії. Та коли комуністичні партії самі опинилися в меншості впродовж двох наступних десятиліть, підхід Москви змінився, а комуністи звернулися до (здебільшого численніших) соціалістичних партій із пропозицією лівої «єдності» — але під комуністичним началом. В умовах післявоєнної Східної Європи після звільнення така перспектива здавалася багатьом соціалістам доречною.

Навіть у Західній Європі деякі французькі та італійські соціалісти, що мали ліві симпатії, спокусилися на запрошення комуністів об’єднатися в єдину політичну силу. У Східній Європі тиск виявився в буквальному сенсі непоборним. Цей процес почався в радянській зоні окупації Німеччини, де (під час таємної зустрічі в Москві в лютому 1946