Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Товстун Чарлі пішов до дверей у кутку. Затарабанив. Спершу кілька разів повторив: «Перепрошую», а тоді просто заволав: «Допоможіть!».

Клацання. Двері відчинились, і констебль Її Величності з важкими повіками зауважив, що краще б це було щось важливе.

Товстун Чарлі показав догори. Він нічого не сказав. Та йому й не треба було. Щелепа констебля чудернацько широко відвисла, та й так і залишилась висіти. Мама Товстуна Чарлі сказала б констеблю затулити писка, щоб туди нічого не залетіло.

Сітка стала прогинатись під вагою тисяч птахів. Маленькі очиці незмигно витріщались униз.

— Господи-Ісусе, — сказав полісмен, і без подальших розмов впустив Товстуна Чарлі назад до приміщення з камерами.

Мейв Лівінґстон було боляче. Вона лежала, розпростершись, на підлозі. Коли жінка прокинулась, її обличчя й волосся були мокрі і теплі, а потім, коли вона трохи поспала і знову прокинулась, вони стали липкими і холодними. Вона засинала, прокидалась, знову засинала і прокидалась, щоб усвідомити біль у потилиці, а тоді, оскільки спати було простіше і не боляче, вона дозволила сну огорнути себе теплою ковдрою.

У снах Мейв ходила телестудією, шукаючи Морріса. Іноді вона виловлювала його зображення на моніторах. Він скрізь мав стурбований вигляд. Вона намагалася знайти вихід, але всі шляхи вели її назад до студійного підвалу.

Я страшенно змерзла, подумалось їй, і так вона зрозуміла, що знову прокинулась. З іншого боку, біль вгамувався. В цілому, виснувала Мейв, вона почувалась цілком добре.

Щось засмучувало її, але вона не могла з певністю сказати, що саме. Напевне, щось зі сну.

Де б вона не була, тут було темно. Місце нагадувало комірчину для мітел, тому вона випростала руки, щоб не врізатись кудись у пітьмі. З заплющеними очима і випростаними руками вона нервово ступила кілька кроків, а тоді розплющила очі. Тепер вона опинилася в знайомому приміщенні. Це був офіс.

Офіс Ґрема Коутса.

А тоді вона згадала. Голова спросоння ще була затуманена — вона не думала чітко, і знала, що не зможе добре мізкувати, доки не вип'є ранкову філіжанку кави, але її все одно наздогнало усвідомлення: зрадливість Ґрема Коутса, його віроломство, його злочини, його...

Чому, подумалось їй, чому він на мене напав? Він мене вдарив. А тоді збагнула: Поліція! Мені слід зателефонувати в поліцію.

Вона простягнула руку до телефона на столі і взяла слухавку — точніше, спробувала взяти, але та виявилася надто важкою, чи то надто слизькою, чи і важкою, і слизькою водночас, тож жінка так і не змогла її як слід ухопити. Відчуття у пальцях були якимись неправильними.

Напевне, я ослабла більше, ніж гадала, вирішила Мейв. Краще попросити їх вислати й лікаря теж.

У неї в кишені був ще невеличкий сріблястий мобільник із «Зеленими рукавами» на дзвінку. Вона з полегшенням виявила, що телефон на місці, і що втримати його не становило проблеми. Тоді зателефонувала у службу порятунку. Доки вона чекала на відповідь, то знічев'я розмірковувала, чому досі кажуть «взяти слухавку» і «покласти слухавку», тоді як ніхто не кладе жодних слухавок в мобільних телефонах. Слухавки брали і клали тоді, коли вона була набагато молодшою, а потім прийшли часи мобільних кнопкових телефонів із особливо набридливими дзвінками. Коли вона була підліткою, то мала кавалера, який умів імітувати пікання тих перших мобілок, і це вміння, як Мейв пізніше виснувала, було його єдиним справжнім досягненням. Вона замислилась над тим, як його справи зараз. Цікаво, як людина, що могла імітувати перші дзвінки мобілок, давала собі раду в світі, де телефони могли звучати як завгодно...

— Просимо вибачення за затримку з відповіддю на ваш дзвінок, — залунав механічний голос у слухавці. — Залишайтесь, будь ласка, на лінії.

Мейв почувалась на диво спокійною, так ніби нічого поганого ніколи більше не могло б із нею трапитись. Нарешті їй відповів чоловічий голос:

— Слухаю?— то був голос чоловіка, який ефективно вирішує всі проблеми.

— Мені потрібна поліція.

— Вам не потрібна поліція, — мовив голос. — З усіма злочинами даватимуть раду відповідні й неуникні органи правопорядку.

— Знаєте, здається, я набрала хибний номер.

— А ще, — продовжив голос,— усі номери зрештою правильні. Це ж просто числа, вони не можуть хибити чи влучати.

— Вам легко казати, — відрубала Мейв, — а мені треба поговорити з поліцією. А також, здається, мені потрібна швидка. І я точно набрала хибний номер. — Вона відключилася. Напевне, подумалось їй, до служби порятунку не можна додзвонитись з мобільного. Вона зайшла в телефонну книгу і набрала номер сестри. Почувся один гудок, а тоді той самий голос сказав:

— Дозвольте уточнити. Я не стверджую, що ви помилились номером навмисно. Гадаю, треба уточнити: я мав на увазі, що всі номери і числа за своєю природою правильні. Звісно, окрім числа Пі. Терпіти не можу число Пі. Як тільки про нього подумаю, починає боліти голова, а воно продовжується, продовжується і продовжується...

Мейв натисла червону кнопку і перервала дзвінок. Тоді набрала свого банківського менеджера. Той самий голос продовжив:

— ...але ось я тут, вправляюсь у кмітливості щодо природи чисел, а ви, поза всякими сумнівами, вважаєте, що для всього є місце і час...

Клік. Набрала найкращу подругу.

— ...а просто зараз нам варто обговорити ваше остаточне розміщення. Боюся, цього пообіддя рух особливо жвавий, тому, якщо ви не проти трішки почекати там, де перебуваєте, вас підберуть... — Тепер голос звучав заспокійливо: то був голос священика з радіо, який роздає вам щоденні порції благословення.

Якби Мейв не було так спокійно, вона, мабуть, запанікувала б. Натомість жінка заглибилась в роздуми. Вочевидь, її телефон... як це називається, хакнули? Тому їй треба просто спуститися вниз, знайти першого-ліпшого поліціянта і подати офіційну заяву. Коли Мейв натисла кнопку ліфта, нічого не трапилось, тому вона спустилася сходами, розмірковуючи над тим, що коли тобі потрібен поліцейський, його однаково ніколи немає поруч, вони завжди намотують кола в своїх машинах із сиренами. Поліціянти, думала Мейв, мусили би прогулюватися вулицями по двоє і підказувати перехожим, котра година, або чекати на дні водостічних труб на злодіїв, що саме вирішили спуститись туди з мішками награбованого за плечима...

У самому низу сходів, у вестибюлі, стояли двоє поліціянтів, чоловік і жінка. Вони не були у формі, але по них однаково було видно, що то поліціянти.