Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

— Я впізнаю цю машину, — мало не підстрибую на сидінні в салоні автомобіля вітчима. 

Він показує мені запис з камер однієї з кав'ярень поблизу університету. Там видно, як мама швидко йде тротуаром, розмовляючи телефоном, а потім біля неї зупиняється стара Toyota срібного кольору. Через секунду жінку запихає в салон високий чоловік e капюшоні. Хоч обличчя не розгледіти, але я відразу впізнаю в ньому тата.

— Ти знаєш. кому належить авто? — питає тихо чоловік.

— Батьковому другу і сусіду за сумісництвом. Вони часто на ній на дачу їздили.

— На дачу...

Вітчим щось швидко набирає на клавіатурі та чекає кілька секунд.

— Засікли. — доноситься з переднього сидіння голос Артура.

Дядько Андрій тільки киває, зціпивши зуби. Згадую. як він кричав на охоронця, коли ми сіли в машину. Як виявилося, хлопці повинні були наглядати за мамою, але не впоралися. 

Я ще не бачила чоловіка таким знервованим, і мені стало страшно. Але сидіти осторонь не хотіла. Тому сіла в салон автомобіля, щойно водій під'їхав.

Мій мобільний починає дзвонити. Це Роман. 

Ми з вітчимом поїхали, щойно охоронець розповів, що сталося, а Роман був на полі. Тому просто залишили одного з охоронців, щоб усе пояснив хлопцеві. І я розуміла, що це зовсім не сподобається Монастирському-молодшому.

— Алло, — вимовляю тихо, прикладаючи до вуха телефон.

— Я їду за вами. Могли й мені розповісти, що сталося, — чую, як він гарчить, стримуючи гнів.

— Вибач, не було часу. Він забрав маму… — кажу, а в самої клубок сліз у горлі. 

Руки починають трястися. Я дуже боюся. Можливо, батько не настільки звір, щоб вбити рідну мені людину, але я досі пам'ятаю ті синці та садна, які мама не могла приховати за тональним кремом. І стає погано...

— Ясенько, ми їх знайшли. Він нічого не зробить. Я тобі обіцяю, — бере мене за руку дядько Андрій. І щокою котиться сльоза.

— Ясю, я скоро буду. Все буде добре, — каже Роман, і я скидаю виклик.

Машина прискорюється, а я відвертаюся до вікна. У пам'яті весь час спливають картинки з колишнього життя. Життя, де я кожного вечора зі страхом ховалася в кутку біля ліжка, тому що з роботи повинен прийти батько.

Відчуваю провину.

Він просив у мене грошей. І якби я їх знайшла, то маму чоловік не чіпав би. 

Але скільки разів мені довелося б йому платити? Я занадто добре знаю тата, щоб повірити, що він прийде один раз.

— Вони виїхали за місто, — тихо каже Артур, і дядько Андрій присовується ближче до переднього сидіння, де сидить охоронець.

— Через скільки ми там будемо? — запитує вітчим у водія.

— П'ятнадцять хвилин.

— Давай скоріше, — спокійно вимовляє чоловік.

Але за цим спокоєм він приховує переживання та лють. Бачу, як його долоні з силою впиваються в сидіння і він зціплює зуби.

“Тримайся, мамочко”, — вимовляю про себе, спостерігаючи, як ми швидко обходимо автомобіль попереду.

***

Переді мною високі, металеві ворота, а територія дому обгороджена міцним  парканом.

Стою біля машини, і мені страшно зробити навіть крок.

Вітчим з чоловіками обходять територію, зазираючи в кожен закуток. Вони шукають можливість тихо потрапити у двір. І, здається, знаходять.

Артур підходить до дядька Андрія та щось тихо йому пояснює. Поряд з ними стоїть водій, який уважно слухає вказівки.

Роблю крок до них, і мене зупиняє звук двигуна. Повертаю голову і бачу машину Романа, яка мчить у наш бік.

Всередині відчуваю тепло. Мені так хочеться пригорнутися до нього, заспокоїтися.

Коли авто зупиняється поряд і хлопець виходить з салону, я відразу біжу до нього і потрапляю в міцні обійми.

— Тихо, дівчинко. Сядь в мою машину і почекай, — вимовляє Роман, цілуючи моє волосся.

— Ні. Я не буду просто сидіти. Там мама, — пробую вибратися з його  рук.

— Заспокойся. Ми просто заберемо маму і поїдемо додому, — заспокоює мене Монастирський.

— Я буду тут, — кажу впевнено.

— Ну чому ти ніколи не слухаєш, — хитає головою Роман. — Ані кроку від мене, зрозуміла?

Я швидко киваю, погоджуючись, тільки б мене силою не запхали в салон автомобіля.

Чоловіки швидко обговорюють свої дії, не допускаючи мене й близько до воріт. А потім охоронці обходять будинок. 

— Нам треба виманити його з будинку, — каже дядько Андрій, дивлячись на сина.

— Давайте я спробую. — пропоную, не задумуючись.

— Яким чином? Я тебе не пущу туди, а телефон він не підіймає. Батько вже телефонував на мобільний твоєї мами, — хапає мене за руку Роман.

— Я напишу йому повідомлення. Скажу, що гроші принесла. Тільки хай маму відпустить. Можливо, він погодиться і на цьому все скінчиться, — стараюся говорити якомога впевненіше.