Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          А мені подобається, - знизала плечима дівчина, - така собі колоритна родзинка нашої мови.

-          Можливо, - невпевнено погодився чоловік. – Можливо.

 Потім Вадим потягнув її кататися на гондолі, що виявилося також відкриттям: пропливати каналами, з захопленням оглядатись по сторонах і переключати увагу на те, як гондольєр майстерно маневрує серед безлічі інших човнів і катерів. Вадим знову дивився на дитячу радість в її очах і до болю захотів обняти, притиснути до себе і ніколи не відпускати. В грудях занило. «Знову давно забуте відчуття болю» - промайнула думка і, щоб не давати розвитку думкам про причини цього болю, він нахилився до дівчини та легко торкнувся губами її ніжних губ.

 Ліна слабо запротестувала.

-          Маємо виконати весь протокол. Гондола місце для поцілунків, - посміхнувся їй в губи.

-          Ну якщо так, то нема в на вибору, - видихнула, лагідно відповідаючи на його поцілунок.

 Як виявилося пізніше, Венеція в розумінні Вадима взагалі була суцільним місцем для поцілунків. Гуляючи вузькими (часом неймовірно вузькими) вуличками, він, тримаючи її руку в своїй не пропускав жодного більш-менш тихого закутку. Вони цілувались, мов юні підлітки, які тільки-що відкрили для себе принади дорослого життя. Цілувались до запаморочення, до п’янкого відчуття млості чи до часу коли хтось проходив поряд, невдоволено зітхаючи. Вони відривались одне від одного як ті ж підлітки, спіймані на гарячому і, сміючись, ішли далі.

 Ліна роздивлялася численні вітрини сувенірних крамниць та їх різноманітні колекції барвистих та неймовірно красивих масок.

-          Давай зайдемо, - запропонувала вона Вадимові біля одного з таки магазинів. – Хочу роздивитись цю красу поближче.

 Ліна з захопленням оглядала карнавальні маски різного фасону, багато прикрашені золотом, сріблом, стразами, пір’ям, а особливо моторошними видалися маски лікарів періоду чуми.

-          Мені оці сподобались, - сказав Вадим і Ліна прослідкувала в напрямку куди він показував.

 Вона побачила страшнуваті, але оригінальні металеві маски, які нагадали їй фентезі роман, який вона колись ради експерименту пробувала читати.

-          Просто чарівні, - усміхнулась йому дівчина. – Особливо коли вночі зустрінеш когось в такому.

 Вадим нічого на це не відповів, а, натомість, перевів тему:

-          То як? Ти вже щось собі вподобала?

 Ліна, розуміючи до чого він хилить, інтенсивно захитала головою.

-          Ні, нічого не приглянулось. Ходімо, - потягла його до виходу, але спинилась, коли не змогла зрушити його нерухому постать.

-          Тоді виберу я, - він підійшов до одного із стелажів і зняв дуже красиву маску на очі з чорного мережива.

 Він підійшов до неї, приклав до їх завороженого обличчя і, нахилившись, прошепотів:

-          Ти сьогодні буде на мені і тільки в цьому.

 Ліна і рада була б заперечити чи посперечатися, але запаморочення в голові від його слів не давало змоги виловити жодної думки.

 За сповненою емоцій і вражень прогулянкою, вони і не помітили, як минув обідній час. Проходячи численні кафе-ресторани Вадим запропонував десь таки підкріпитися. Цього разу вибір залишив за собою, тому вони зайшли в перший-ліпший заклад по дорозі. Сидячи в середині (на вулиці було жарковато) Ліна, зробивши замовлення, роздивлялася довкола. Ресторан нагадав їй джентльменський клуб у Вікторіанській Англії. В її уявленні, джерелом якого були романи і фільми, так і виглядали заклади, де проводила своє дозвілля (і не тільки) чоловіча частина тодішньої еліти.

-          Тобі пасує цей ресторан, - між іншим додала Ліна, роздивляючись оздоблений меблями і елементами з червоного дерева інтер’єр та картини в стилі барокко.

-          Он як? Дозволь поцікавитись, що наштовхнуло тебе на таку думку? – з поблажливістю в тоні запитав її.

 Ліна глянула йому в очі і м’яко посміхнулась:

-          Не знаю... Напевно, - пробувала і сама для себе сформулювати думку, - я начиталась історичних-любовних романів, а там красиві, розумні, успішні головні герої завжди є членами джентльменських клубів, який нагадує цей ресторан, - і нервово посміхнувшись додала. – Зараз тобі принесуть сигару і віскі.

 Вадим з легким скептицизмом схилив голову і лагідно подивився на неї, але за хвилину спохмурнів і сухо відповів:

-          Я не головний герой, про яких ти читала.

-          Звісно. Це ж вигадані персонажі, - знизала плечима дівчина, уникаючи його погляду від якого повіяло незрозумілим холодом.

 Неприємна, гнітюча пауза дратувала. Вадим захотів вернути невимушеність в їхню розмову.

-          А що ж тоді пасує тобі? - вже звичним, спокійним тоном спитав він.

 Ліна промовчала, тільки розвела рукам і виразно округлила очі.

-          Чи ж не будинок з шпалерами в квіточку, диванами в квіточку, шторами в квіточку і килимами в квіточку, - з сміхом в одних тільки очах припустив він.

 Ліна неквапливо підняла на нього погляд примружених очей:

-          Як у фільмах про моторошних жіночок старшого віку з десятком котів в домі і заспиртованими зміями в банках на полицях, - їдко кинула йому з викликом в голосі.

 Вадим розсміявся і швидко заговорив:

-          Як принцеси у мультфільмах, - і побачивши її недовірливо-закочені очі запитав. – А ти не любиш котів?

-          Люблю, звісно. В мене, навіть, є кіт, - просто відповіла.

 Вадим хотів ще розпитати про її улюбленця, але якраз принесли замовлення, тому розмова про котика (і не тільки) вже плавно виринула за обідом.

 Ближче до вечора вони повернулись до своєї каюти, сповнені приємних вражень, в основному, звісно ж Ліна. Вадим одразу попрямував до ванної. Ліна втомлено впала на диван у вітальній, роздумуючи, що й собі треба піти в душ і змити доволі жаркий день. Не минуло і кількох хвилин, як Вадим вийшов із ванної і підійшов до неї, простягаючи руку. Ліна спантеличено глянула на нього і він відповів: