Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

– Семеро підозрюваних, – промурмотів я.

Вона усміхнулася до мене.

– Так, справді. Отой чоловік Арчер – вбивця малоймовірний, але хто знає, на що він спроможний у стані сп’яніння. І ваша служниця Мері. Вона гуляла з Арчером протягом тривалого часу, і вона дівчина з дивним темпераментом. Вона мала мотив і мала можливість – адже вона залишилася сама-одна в домі. Стара місіс Арчер без проблем могла взяти пістолет із будинку містера Реддінґа для обох. І не слід було забувати також про Летицію, яка хотіла мати свободу й гроші, щоб жити так, як їй хотілося жити. Я знала чимало випадків, коли найгарніші й неземні дівчата не мали найменшого уявлення про мораль, хоч, звичайно, джентльмени ніколи не хочуть вірити в існування таких дівчат.

Я здригнувся.

– А потім була ще тенісна ракетка, – провадила міс Марпл.

– Тенісна ракетка?

– Атож, та сама, яку служниця місіс Прайс Рідлі побачила на траві біля хвіртки церковного дому. Це, схоже, було доказом того, що містер Денніс повернувся з тенісної гри раніше, аніж він стверджував. Хлопці, яким виповнилося шістнадцять років, дуже вразливі й так легко втрачають рівновагу. Хоч би яким був його мотив, – на користь Летиції чи на вашу користь, – нехтувати таку можливість не варто було. А потім, звичайно, не можна було обминути увагою бідолашного містера Госа й вас – не обох відразу, а окремо, як мають звичай казати адвокати.

– Мене? – здивовано вигукнув я.

– Атож, вас. Я не прошу пробачення, – і, власне, я ніколи серйозно вас не підозрювала, – але було питання про ті суми грошей, які пропали. Або ви, або містер Гос мали бути в цьому винні, і місіс Прайс Рідлі ходила повсюди, натякаючи, що провину треба скласти на вас, бо ж саме ви так енергійно заперечували проти будь-якого розслідування цієї справи. Сама я, звичайно, завжди була переконана в тому, що винен містер Гос. Він так нагадував мені того нещасливого органіста, про якого я вже казала. Але все одно абсолютної переконаності тут не могло бути…

– Бо людська природа є такою, яка вона є, – похмуро зауважив я.

– Саме так. А крім того, звичайно, не слід було забувати про любу Ґрізельду.

– Але місіс Клемент ніяк не могла бути причетна до справи, – урвав її Мелчет. – Вона повернулася додому поїздом, що приходить о шостій п’ятдесят.

– Це так вона сказала, – заперечила міс Марпл. – Ніколи не слід вірити тому, що кажуть люди. Поїзд о шостій п’ятдесят того вечора запізнився на півгодини. Але я на власні очі бачила, як о сьомій п’ятнадцять вона пішла в напрямку Старої Садиби. Отже, було очевидно, що вона приїхала поїздом, який приходить раніше. І справді її там бачили. Та, можливо, вам це відомо?

І вона запитливо подивилася на мене.

Магнетична сила її погляду примусила мене дістати останнього анонімного листа, того, якого я розкрив зовсім недавно. У ньому детально описувалося, що Ґрізельду бачили, як вона виходить із котеджу Лоренса Реддінґа через задні скляні двері о шостій двадцять у той фатальний день.

Я нічого не сказав ані тоді, ані будь-коли про жахливу підозру, яка на кілька хвилин опанувала мій мозок. Я бачив її наче в кошмарному сні: Протеро довідується про колишні близькі взаємини між Лоренсом і Ґрізельдою, він вирішує ознайомити з цими фактами мене, і Ґрізельда в розпачі викрадає пістолет, щоб змусити Протеро замовкнути. Як я вже сказав, то був тільки кошмар, але на кілька довгих хвилин він затягнув мене в моторошну ілюзію реальності.

Я не знаю, чи міс Марпл здогадалася про те, що зі мною діялося. Дуже ймовірно, що здогадалася. Від неї неможливо приховати нічого.

Вона повернула мені анонімного листа, легенько кивнувши головою.

– Про це базікали в усьому селі, – сказала вона. – І воно справді вселяло підозру, хіба ні? А надто після того, як місіс Арчер заприсягнулася на попередньому розслідуванні, що пістолет був іще в котеджі, коли в середині дня вона пішла додому.

Міс Марпл помовчала хвилину, потім продовжила:

– Але я відійшла надто далеко від головної теми. Насамперед я хочу – і вважаю це за свій обов’язок – ознайомити вас із моїм поясненням таємниці, яку ви намагаєтеся розгадати. Якщо ви мені не повірите, то я втішатиму себе тим, що зробила все від мене залежне. І без того моє бажання говорити лише після того, як у мене зникнуть останні сумніви, мало не коштувало життя бідолашному містерові Госу.

Вона зробила паузу, а коли знову заговорила, то її голос зазвучав зовсім інакше: він уже не був вибачливим, а набагато рішучішим.

– Ось яким є моє пояснення фактів. У четвер пополудні злочин був уже ретельно спланований до найдрібніших деталей. Лоренс Реддінґ спочатку зайшов до вікарія, знаючи, що його нема вдома. Він приніс із собою пістолет, який заховав у вазоні, що стояв на підставці біля вікна. Коли прийшов вікарій, Лоренс пояснив свою присутність тим, що захотів повідомити його про своє рішення поїхати геть. О п’ятій тридцять Лоренс Реддінґ зателефонував із будиночку воротаря, що біля північних воріт Старої Садиби, вікарію, розмовляючи жіночим голосом (ви повинні пам’ятати, який він добрий актор-аматор).

Місіс Протеро та її чоловік щойно виїхали в село. І – дуже дивна річ, але чомусь ніхто на це не звернув уваги – місіс Протеро не взяла із собою сумочку. Якщо дивитися правді у вічі, то це дуже незвичний для жінки вчинок. Десь трохи раніше, ніж двадцять хвилин на сьому, вона проминає мій сад, зупиняється й розмовляє зі мною, аби надати мені всі можливості помітити, що в неї немає зброї і що вона перебуває у своєму звичайному, цілком нормальному стані. Вони розуміли, що я та особа, яка все помічає. Вона завертає за ріг будинку, де я не могла її бачити, і підходить до скляних дверей кабінету. Бідолашний полковник сидить за письмовим столом і пише своє послання вам. Він глухий, як нам усім відомо. Вона бере пістолет із вазона, де він чекав на неї, підходить ззаду до полковника й стріляє йому в голову, потім кидає пістолет, миттю вислизає з кабінету й перетинає сад, увійшовши до сарайчика-майстерні. Будь-хто буде готовий заприсягнутися, що на вбивство в неї не стало б часу!

– Але ж постріл? – заперечив полковник. – Хіба ви чули постріл?

– Наскільки мені відомо, існує винахід, що називається глушник Максима. Про це я вичитала в детективних романах. Думаю, чхання, яке почула служниця Клара, і було тим самим пострілом. Але це не має значення. Місіс Протеро зустрічається біля сарайчика-майстерні з містером Реддінґом. Вони заходять туди разом, але позаяк людська природа є такою, якою вона є, то, боюся, вони розуміють, що я не покину сад, поки вони не вийдуть звідти.

Мені ніколи міс Марпл не подобалася більше, аніж у ту хвилину, коли вона