Читати книгу - "Книга дзеркал"

— Я не знаю, містере Фріман. Я розповіла вам усе, що пам’ятаю.

— У чому він зізнався, коли торік вам телефонував? Він розповів вам про ту ніч щось, чого ви не знали?

— Ні, не зовсім. Річард був засмучений, і його слова були беззмістовні. Я зрозуміла лише те, що він звинувачував мене в причетності до смерті Вайдера і що я використала його для досягнення своєї брудної мети. Він був жалюгідний, але не страшний.

Вона жодного разу не сказала, що шкодує через трагічну смерть Флінна чи через смерть професора. Її голос був сухий та аналітичний, тож я припустив, що її кишені наповнені ретельно підготовленими відповідями.

Ми покинули бар, і я допоміг їй зловити таксі. Я ледь не залишив підписану книжку на столі, але вона посміхнулася і зауважила, що це непідхоже чтиво для клієнтів такого місця.

— Що ви плануєте робити з цією історією? — спитала вона мене, перш ніж сісти в машину.

— Не знаю, — сказав я. — Мабуть, нічого. Після того як Споел зізнався, його адвокат намагався відновити справу, але марно. Його стратять через декілька тижнів — кінець дороги. Здається, справа залишиться невирішеною.

Здавалося, вона відчула полегшення. Ми потиснули одне одному руки, і вона сіла в таксі.

Я перевірив телефон і помітив отримане повідомлення від Діани. Вона дала знати, що приїде наступного вечора, і дала мені номер рейсу. Я відповів, що заберу її з аеропорту, попрямував у гараж, де раніше залишив автомобіль, і поїхав додому.

Наступного ранку я майже випадково натрапив на телефонний номер.

Я зробив копію списку вихідних і вхідних дзвінків із телефону Дерека Сіммонза до і після вбивства його дружини і вирішив глянути на нього. Було двадцять вісім викликів, і у п’ять стовпчиків вказувалися номер, адреса, номер абонента, а також дата і тривалість дзвінка.

Одна з адрес здалася знайомою і привернула мою увагу, але ім’я Джессі Е. Бенкс ні про що мені не говорило. Дзвінок тривав п’ятнадцять хвилин і сорок одну секунду. Потім я згадав, де адреса, тому перевірив ще дещо. Очевидно, що тоді, 1983 року, ці ім’я та номер для слідчих не стосувалися справи, але для мене вони були дуже важливі. Та в грудні 1987 року, коли я почав розслідування смерті Вайдера, мені навіть на думку не спало пов’язати цей випадок із іншим, який стався чотири роки перед тим.

Потім мені спало на гадку дещо інше. Я згадав вираз Дерека Сіммонза в день, коли він обірвав нашу розмову, заінтригувавши мене цим, тому я перевірив деякі деталі у «Вікіпедії».

Наступні дві години я намагався пов’язати воєдино всі деталі цих двох справ — Сіммонза і Вайдера, і все почало сходитися. Я зателефонував співробітнику прокуратури округу Мерсер, ми зустрілися і довго говорили, розклавши на столі мої папери. Він зателефонував начальнику поліції Брокато, узгодив деталі, і потім я пішов додому.

Удома в шафці на першому поверсі я тримав пістолет Beretta Tomcat 32. Я дістав його з коробки, перевірив запобіжник і спусковий гачок і вставив обойму на сім куль. Це був прощальний подарунок від відділу перед моїм виходом на пенсію. Я ніколи його не використовував. Витерши ганчіркою мастило, я поклав пістолет у кишеню куртки.

Я припаркував машину біля поліційної дільниці й хвилин десять чекав за кермом, переконуючи себе, що ще маю час передумати, повернути назад, забути про все це. Через кілька годин приїде Діана, і я вже замовив столик у корейському ресторані в районі Палісейдз-парк.

Але залишити це просто так не міг. Я вийшов із машини і попрямував дорогою до будинку. У голові крутилася стара пісня Персі Следжа «Темний кінець вулиці». На кожному кроці пістолет у кишені стукався об моє стегно, через те в мене виникло відчуття, що станеться щось погане.

Я піднявся дерев’яними сходами і подзвонив. Через кілька хвилин Дерек Сіммонз відчинив двері й зовсім не здивувався, побачивши мене.

— А-а-а, знову ви… Заходьте.

Він повернувся і зник у коридорі, залишивши двері відчиненими.

Я пішов за ним і, коли зайшов у вітальню, то помітив дві великі валізи і сумку поряд з диваном.

— Кудись їдете, Дереку?

— У Луїзіану. Вчора померла Леонорина мама, і жінка має бути там на похороні, а потім хоче продати будинок. Вона сказала, що не хоче залишатися там сама, і я подумав, що зміна обстановки мені не зашкодить. Кави?

— Дякую.

Він пішов на кухню, приготував каву і приніс два великих горнятка, одне з яких поставив переді мною. Потім він запалив чергову сигарету і пильно дивився на мене порожнім виразом гравця в покер, який намагається вгадати карти інших хлопців.

— Чого ви від мене хочете цього разу? — запитав він. — Маєте в кишені ордер чи просто раді мене бачити?

— Дереку, я ж казав, що давно на пенсії.

— Ніколи не можна передбачити.

— Дереку, коли ви все пригадали? У вісімдесят сьомому? Раніше? Чи не втрачали пам’яті, а просто все вигадали?

— Чому питаєте?

— «Час грати в бейсбол. Дякую за співпрацю». Ви сказали, що були на стадіоні, коли диктор оголосив це після восьмихвилинних аплодисментів у пам’ять про Турмана Лі Мансона, який загинув у авіакатастрофі в штаті Огайо. Але це сталося в сімдесят дев’ятому році, Дереку. Звідки ви знаєте, що в сімдесят дев’ятому ви були у Бронксі на стадіоні й що чули це власними вухами?

— Я вам казав, що після аварії намагався дізнатися все про себе і…

— Нісенітниця, Дереку. Ви не можете дізнатися про щось подібне, це можна тільки запам’ятати. У сімдесят дев’ятому ви вели щоденник? Ви це записали? Не думаю. І ще. Чому ви телефонували Джозефу Вайдеру того ранку, коли нібито знайшли тіло дружини? Коли ви насправді зустрілися з ним уперше? Коли та як ви з ним домовилися отримати висновок експерта на вашу користь?

Деякий час він просто сидів, курив, уважно на мене дивився і нічого не казав. Він залишався спокійним, але зморшки на його обличчі були глибшими, аніж я пам’ятав. Потім він запитав:

— Вас прослуховують?

— Ні.

— Можна перевірити?

— Зараз покажу, що я чистий.

Я встав, відвернув лацкани мого піджака, опісля повільно розстебнув сорочку і повернувся.

— Бачите, Дереку? Жодних дротів.

— Добре.

Я знову сів на диван і чекав, поки він заговорить. Я був упевнений, що він