Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Напоготові до чого?

Родосвіт подивився на мене так, що закортіло проковтнути язика. 

Потім брат розбудив гмурів. Вони також марили дурними снами. Я міг тільки уявити що таке їм снилося що вони аж побіліли, але вочевидь були щасливі що брат їх розбудив. 

- Khug as passeg? - спитав один з них спросоння. Інший щось прохрипів у відповідь.

- Дайте-но вгадаю, замучили нічні жахи? Голова болить, а у роті наче сдохло гніздо мишей?

Гмури нічого не відповіли, та того й не треба було, Родосвіт кивнув їм і відказав:

- В нас так само. 

Він швиденько перевірив, чи все тихо у хаті і продовжував:

- Це не їжа, я сам готував її, тож має бути щось інше. Хазяїв у хаті нема. Чи це добре - поки не знаю. Та здається тут щось нечисто. Я збираюся перевірити навколо хати, як ви зі мною - я буду вдячний. Як ні - придивіться за братом. 

Один з гмурів, старший, кивнув молодшому залишитися на місці, а сам пішов з Родосвітом з хати. Аби не втрачати час ми перевірили кожен куточок хатинки, але нічого і нікого не знайшли. Тільки й було з дивного що кімнату газдині хтось перевернув догори дригом. 

Час минав і гмур хмурився. Він зайняв позицію між вікном і дверима і метався між ними, мене поставив у іншого вікна. Але я нічого не бачив через сильну хуртовину. Коли догоріло чергове поліно, він не витримав:

- Ти. Залишишся тут, я - піду подивлюся де вони поділися. 

- Ні! Брат залишив мене з тобою, тож ти береш мене з собою!

Гмур щось процидів своєю рокочучою мовою і заскреготав зубами, але погодився. Я збігав по батьків арбалет, гмур озброївся власною сокирою і скомандував:

- Добре. Ходімо. Але якщо загинеш - винен будеш тільки ти.

Зовні було до біса холодно. Вітер злішав з кожним кроком і я нічого не бачив крізь завію. Але гмур якось обирав напрям куди йти. Ми перевіряли пристройки одну за одною: у дровнях тихо, в амбарі - теж, і в стайнях нічого, лише хвіртка телепалася на вітру і стукотіла. Нарешті, біля дверей одного з сарайчиків гмур скрикнув і побіг всередину, але за мить невідома сила відкинула його назад, до снігу. Він скочив на ноги і крикнув мені уходити, а сам підхопив сокиру з землі і кинувся до зовнішнього куту будівлі, притискаючи руку до грудей.

- Vigstandet, bastarh! - просичав він і помітив мене. - Чорти б тебе забрали. Ти ще тут? Забирайся! Тут небезпечно. 

- Я можу допомогти!

- Чим? Налякати своїми криками?

- Ні, я бачу. Я можу бачити крізь. Крізь речі, стіни, - проговорив я скоромовкою і тільки завмер, коли гмур примружив очі. Він дивився на мене одну мить, іншу, потім сплюнув на землю трохи слини з кров’ю і звелів:

- Ну раз так, то скажи мені що то за тварюка там відкинула мене одним помахом руки. Темрява така, що власного носа не видно.

Я зосередився. Намагався зосередитися. Якось невчасно у голову полізли думки про батька. Спогади і сни. Це все через мене. Батько загинув. І Ванів загине. І зараз Родосвіт загине. І Беата з сином, мабуть, теж. І гмур. І бозна хто ще. 

- То що там?

- Треба час. Трохи часу - змолився я, замружився і знов розплющив очі. Нічого. У вухах заплясала, застучала кров.

Давай, Бестуже. Просто зроби це. Давай. Від того залежить життя. Може й твоє власне. 

Того є воля і доля, пригадалися мені батькові слова. Вони нічого не означали в ту мить, проте мене пройняли дрижаки, і це спрацювало. Я побачив що ховалося за стінами будівлі. 

- Одна людина, прив’язана до стовпа по центру десь у десяти арах від входу. Здається, то Беата. Ще одна людина - лежить біля неї, за стовпом, я не бачу хто це. Де інші не знаю, але у протилежному куті якось дуже темно і не бачно що там робиться. Проте звідти доноситься якісь шепіт. Так, швидше за все - це щось причаїлося у темряві. Але я не бачу у темряві. 

- Нічогенька в тебе навичка, хлопе. Бережи її, - присвиснув гмур.

Я кивнув.

- Що робитимемо? 

- Ти стоятимеш тут і чекатимеш, а я на розвідку до протилежного кута. Бачу там вікно. 

- Але я…

- Або підеш назад до хати. 

Я замовк. Проти тієї сили що відкинула гмура навряд чи його сокира могла допомогти. І навіть арбалет марно використовувати. Можу поцілити в брата, або в іншого гмура. Хто ж там на підлозі…Мав би я справжню силу! Щось таке, чим можна було зарадити ситуації!

Але де там. Дивитися крізь стіну через раз можу. Я підповз ближче до входу, намагаючись не привертати до себе уваги і вдивитися в темряву. Очі майже на лоба вилезли, а гмур все не повертався. Шепіт з темного кута сильнішав і нарешті я впізнав братів голос і молитву против темряви. Мої очі тієї ж секунди побачили що на підлозі біля стовпу лежить старший гмур!