Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Ахаха, тобі ще до голови дорости треба, тому не задавайся! - ймовірно такі суперечки між ними справа нормальна, бо не виглядає, що хоч у когось з присутніх виникли якісь емоції. Хлопчина легко вирвався з-за хвату і крокує рівно до мене.

- Мене звати Рава, - він простягнув мені руку.

- Приємно познайомитись, я Віта, - я подала руку у відповідь. Мені відомо, що вітаючись за руку, потрібно знімати рукавиці, проте як завжди на виручку приходить той факт, що я жінка, а отже правила щодо мене досить відносні. Взагалі, раніше досить рідко чоловіки давали жінкам руку для потискання, це зараз кордони стерлись, а з ними й однозначність. 

- Сподіваюсь так буде й надалі. - спершу подивився мені в очі, без виклику, з іншим, наразі невловним посилом, тоді відпустив руку і закрокував назад.

Одна частина кола перекрита. Всі троє одягнені в бежевий та світло-жовтий одяг, лише на дівчині ззаду, мені здається, видніється яскраво-жовта футболка.  

- Моя дружина зараз годує сина в машині, з нею ви познайомитесь вже на місці, а я Захар. - він легко схилив голову вперед і одразу випрямив. - Це моя сестра Злата, - маленька дівчинка, віком не старше десяти, взялась руками за краї синього платтячка і повторила рух брата. Дивно, що у нього така мала сестра. 

- Ну що ж, залишились лише ми, раз Миро ти вже знаєш, - до мене розвернулись двоє хлопців у білосніжному одязі. Близнята. Підозрюю, мого віку, - я Данило, можна просто Дан, це мале - Дарій, а цей моя копія Дем’ян. - з широкою усмішкою він тикнув пальцем в щоку брата. 

- Пальці забери, якщо хочеш, щоб цілі залишились. І це ще питання хто чия копія. Те, що ти на 3 хвилини раніше народився, нічого не означає. - він виглянув з-за брата, - радий познайомитись Віта. 

- Потеревенили й досить, їдьмо! На мою крихітку чекає дорога. Ей, Дан, готовий зі мною потягатись? - я вже й забула якими можуть бути хлопці його віку. Гормони плюс вогняний характер, а ще й особливості виховання, судячи зі слів сестри - шалена суміш. 

- Ти думаєш у тебе є шанс? 

- Ну з'ясуймо!

Доки ці двоє ведуть словесну перепалку, більшість вже встигли розійтись і сісти в машини. Миро обійняв сестру і відкусив її сосиску в тісті. У відповідь вона почала протестувати, але швидше для годиться, ніж серйозно. Я не встигла помітити, як біля нас, а точніше біля Августа опинилась дівчина, в яскраво жовтій футболці. Вона уповільнила крок, на мить зупинилась плече до плеча, так, що сторонній спостерігач міг би не помітити її намір говорити.

- Артур вирішив не прийти? - навіть погляд на Августа не перевела, дивиться кудись в далечінь. Обличчя розслаблене, інтонація щоденно рутинна. Август відвернувся в мою сторону, проте адресат слів точно не я. 

- Я також здивований. Ще вчора він був налаштований позитивно. 

- Зрозуміло… - крок продовжився, а розмови наче й не було. 

- Август … -  його ім’я злетіло з моїх вуст, хоча я ще не придумала вдалого продовження. 

- Все гаразд, не турбуйся, - лише кутиками губ він усміхнувся. Цікаво, ці всі люди також бачать його таким?  - Ходімо в машину! - я кивнула.

Сонце сліпить очі і я йому вдячна за це, бо зараз не уявляю куди їх діти. Зі шкіри не проходять дивні мурашки, а наче ж не холодно. В голові питання як чайки над побережжям: шумлять, відволікають, бентежать. 

“When the days are cold; And the cards all fold”. Він зробив музику трошки гучніше. Слова на пам’ять мені не відомі, але не впізнати цю мелодію було б гріхом. Пісню так часто крутили всюди, де тільки можна, що вона в’їлась у шкіру. В хорошому значенні. Я вслуховуюсь в текст, переклад приходить сам, лірика зачіпає щось глибоке в мені. В кожного з нас історія, і кожен з нас ховається. 

Оточення помітно змінюється, на горизонті вже видніються досить високі пагорби. Ми все ближче. Час збирати себе до купки й таки питати про важливе. Можливо я й надумую, але є щось в цій родині дивне і мені з цим наступні два дні жити, а отже потрібно приготуватись.

- Можна запитання? - то рука, то місце за вухом почало чухатись.

- Звісно, питай. - я шумно видихнула. - Не переживай, я постараюсь відповісти на будь-яке запитання, а якщо не зможу, чи … не зможу - спробую пояснити хоч би загально. 

- Ти вже знаєш про що я буду питати? - звісно ж, ну Віто, для чого ці риторичні питання.

- Я не читаю твоїх  думок .., тебе взагалі часом .., ем, тяжко .., не в поганому значенні, але твоя щирість обеззброює. В цьому світі звикаєш, що люди ховаються, сам знаходиш  в цьому порятунок, а ти... - він стиснув руль, аж кісточки побіліли., - Дії, перш за все дії, а тоді слова. Така безпосередність зачіпає. - неочікувано, єдине слово, яке приходить мені в голову… - Я наговорив бог зна що, вибач. Ти мене розпитати хочеш, за родину, вірно?

- А кажеш ще, що думки не читаєш. - трясця, звичка відповідати з викликом взяла гору без жодного зусилля, відповідь просто злетіла з вуст, - Я іншої думки. У мене завжди відчуття, що ти знаєш, що я думаю, що ти читаєш мене як книгу. Ти знаходиш мене, кожного разу за момент до того як я впаду. Господи, Август, ти тільки згадай наше знайомство! - можна мені машину часу, можна вже тут і зараз повернути все назад? Що я щойно наговорила? Я пробую знайти очима горизонт, але все розпливається. Невже почався дощ? Телефон, весь мокрий, вислизнув з рук. Пальці тремтять так сильно, що не вдається його перехопити.

- Віта, що з тобою? Ти погано почуваєшся? - приглушений, його голос відголосом досягає моєї свідомості. Пасок безпеки різко натягнувся на грудній клітці, тіло кинуло вперед. Машина зупинилась. 

Ми когось збили? 

Двері відчинились і мене потягнуло назовні. - Віта, ти мене чуєш? - заспокійливе відчуття ледь шершавих пальців на моїй щоці, свіже повітря наповнює легені, погляд прояснився, але краще б я тут на місці зімліла. Його стурбовані сірі очі зазирають в мої. Як легко їх роздивитись детально з такої відстані. Здригнувся. Втечеш? - Чим тобі допомогти? - Залишаєшся тут? Ноги легко підкосились і я просіла. Не на землю. Коліно вдарилось в коліно і стало мені опорою. Хоча ні, це він втримує мене за талію іншою рукою. Всім тілом поруч, притискає до машини, підборіддя неприємно втискається в маківку. - Будь ласка, скажи хоч слово. -  І чому з ним все саме так? Я хочу його? Як чоловіка. А він мене? Господи, що за думки мені лізуть в голову. Незважаючи ні на що, відповіді на них у мене немає.