Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Дякую.. - каміння перемішане з піском піддалось натиску, а тяжіння зробило решта справи. 

Не впала. 

Втримав. 

Так міцно. 

Ми картина маслом: узбіччя Прикарпаття, сонце відкидає різкі чорні тіні, він навколішки, вперся рукою в машину,  я майже на його колінах. Інтимно близько. 

- Август! Вибач, не уявляю, що на мене найшло. - з кожним моїм словом його тіло розслабляється, та й моя напруга зникає. 

- Чекай, я посаджу тебе на переднє сидіння і витягну води. - як завжди легко, ніби буденно, підняв. Звідки у ньому стільки фізичної сили? По вигляду ж зовсім не скажеш. Здається повз пролетіло ще декілька думок і на момент завершення їх піруетів він вже сидить переді мною. - Тримай! Ти могла отримати тепловий удар. - здається жоден з нас в це не вірить, як мінімум в машині працював клімат контроль. Хоча звучить гарно, то ж вартує погодитись. - Це просто вода, але має стати краще.

Прохолодна рідина протекла через весь стравохід і наповнила шлунок. На контрасті температур мозок збадьорився і світ фінально проявився з тіней. 

- Мені остаточно стало добре, я готова їхати. - сказала, і зробила ще один ковток.

- Що саме тебе цікавить? - вода здається зупинилась десь в горлі й далі не проходить. - Краще трохи - атриматись на свіжому повітрі, тут їхати зовсім не далеко. 

- А як же решта? - тобі так важливо було приїхати вчасно. 

- Все гаразд, я написав, що ми трохи затримаємось, вони заїхали на заправку перед з’їздом з головної ороги.

- Гаразд, тоді почнімо з правил. - впевненим вийшло лише перше слово, - Твоя пунктуальність, цей дивний підбір одягу ..

- Ти помітила. Ну звісно, ти ж не сліпа. Я знав, що тут без пояснень буде складно.

- Август, твоя родина - твоє болото, я не планую лізти… хоча мені безумовно дуже цікаво. Так, не про це. Важливо інше. Я хочу знати, якщо вони є, то які? Чому слід мені слідувати, щоб … ну, щоб ти не мав через мене проблем. - він похитнувся та стримано засміявся.

- У нас справді є не мало правил, особливо, що стосується поведінки в межах родини, але жодне з них не розповсюджується на тебе. Ти гість. - так, єдиний, це мене й насторожує, тільки як тобі це сказати, я наразі не знаю. 

- І все ж таки, будь ласка, спрости нам обидвом життям. - як це так, сказав питати, але відповіді не даєш.

- Гаразд. З чого ж почати.. - мене захоплюють вирази облич, так мило спостерігати складені в трубочку губи, зведені густі брови. 

- Байдуже, хоч з одягу. - вже зрозуміло, затягни ми зараз розмову, я так нічого і не дізнаюсь.

- Наша родина має п’ять основних і одну бокову лінію. Так було скільки себе пам’ятаю. Колись, чесно, ще певно в часи самураїв, наші далекі родичі виїхали з Японії й оселились в Європі. Тоді для утримання і процвітання родини потрібен був сильний керівник і тотальне підпорядкування. Мені здається, останнє не стільки потреба, скільки данина традиціям. Першозасновник мав п’ять синів. Кожен з них отримав ім’я та колір гілки, представником якої стане. Так у нас є червона, жовта, синя, чорна та біла лінії. 

- Як основні кольори природи та їх найбільше та найменше змішування? 

- Саме так. Не питай логіку, мені вона не відома. Навіть архіви про це мовчать … я шукав. - він сковтнув. - Кожна лінія має свою сферу відповідальності в родинних справах. Той перший чоловік заснував мережу магазинів і займався імпортом зі сходу та продажем. Він зробив собі ім’я. Так з часом вона переросла в масштабну корпорацію. З кількістю грошей, зростала кількість зовнішніх загроз. Одного разу родинний дім підпалили. Тоді всі врятувались, але як раніше більше не було. - я кивнула. - Бажання вберегти достаток і обставини мінливого світу часто змушували до ризикових угод. Наша родина нажила собі вірних друзів та ворогів. Більшість шлюбів з покоління в покоління були домовленими. Все для укріплення та розповсюдження. Це невеликий екскурс в історію. Що стосується правил.., - він понизив тон голосу, ніби нас могли почути, і потер плече. 

- Август.. - можливо мені не варто було ставити всі ці питання. Як же сильно дратує це параноїдальні бажання знати та бути готовим. Я відсторонилася назад від неочікуваного дотику до губ. 

- Не кусай так сильно, залишиться слід, - великий палець на моїй нижній губі... 

- Я …- як мені хочеться вкусити його, відчути на смак. Плавно, як в киселі, моя долоня підіймається до його. Я зажмурилась від променів сонця, яке підступно визирнуло з-за хмари. Пальці торкнулись шкіри. Моєї шкіри. Його рука як марево зникла. Розчинилась в повітрі. Він тримається рівно, погляд прямо до гір. Жодних слів, жодних зайвих рухів, лише мої спроби зловити відчуття на губах. 

- Нам потрібно їхати. - одним рухом він зняв гумку, вітер підхопив такт і обличчя зникло у волоссі. Чорні міріади захлеснули довгі тонкі пальці. Беззвучно…. Від викиду адреналіну мої руки покрили мурашки. 

- Дай мені бути поруч, - пальці заплутались в його сорочці, голос зірвався на шепіт, - досить, - майже крик, - досить ховатись, - шепіт. 

Ні дотику у відповідь, ні звуку, ні навіть найменшого руху. Він розгублений, чи лютує? 

Якби я мала змогу, то стала б вітром, що штовхає тебе вперед, - тихо прошепотіли потоки; якби я мала сили, то стала б сонцем, що освітлює твій шлях - лагідно огорнув промінь. Як же страшно підняти очі й глянути на тебе. 

- Ти.., я.., мені навіть в думку не приходило, що ти можеш … - він спробував зібрати хвіст, - вибач. -  Рельєф його ребер на моєму обличчі, сильні удари відчуваються наче всередині. Сховатись би у тебе в серці, я ж так близько. Холодні пальці лягли на плечі. 

- Чому ти…, - блідий овал лиця опустився на мене. Що тебе довело? Варто буде над цим питанням ще подумати. Він пробрав пальцями локони, але кров так далеко втекла з кінцівок, що нічого не вдалось. - Дозволь мені. - пауза, тіло плавно почало спуск вниз. Він розвернувся спиною і сів колінами в траву.