Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Тільки уяви собі цю сцену: швидкі хмари розсікають небо, наче табун коней. У проміжки пилу з-під їх копит проривається сонце. Світ то загоряється кольорами, то блякне в тінях.  Потоки весняного вітру підхоплюють такт і пускають трави в танець. 

- Мама з дитинства залишала мені довше волосся. Батько спершу сварився, ніби то не для хлопця такий вигляд, а вона лише віджартовувалась… Мене точно не ростили як дівча. Я завжди чув від неї одне і те ж: “В тобі стільки гордості та відваги, весь рід вклався у твою сутність. І ти ним не нехтуй. Твої пращури носили довге волосся як символ сили, і тобі вартує пишатись своїм”, - як струмки чорні прямі локони просочуються між пальцями й складаються разом. - Одного вечора вона не повернулась. Залишила нас, без пояснень та прощань. Нерозуміння, шок, а найбільше глибоке відчуття, що вона пішла на завжди. Пам’ятаю я тоді зопалу відрізав свій хвіст. І з тим як вітер розтягував волосику за волосинкою, ніби розплітаючи мою долю, дотики її пальців востаннє торкали волосся. - у мене вийшов тугий низький колосок зі скрученою гулькою вкінці. - Я скучав. - слова загубились між танцем трави. Я обійшла його, присіла, щоб опинитись очі в очі. 

- Добре, що ти відростив його знову. 

- Дякую! - з машини почулась вібрація. - Це по наші душі. Думаю Миро з Мією спробували все, що можна було і причин затримуватись більше немає. - він піднявся і простягнув мені руку. - Ходімо, тут залишилось ще трохи. - я кивнула.

Хоча моя потреба знати не задоволена, так страшно просто розпочинати розмову, а ще страшніше вести її в те ж русло. Машина підскочила, я вдарилась головою. Безумовний колорит доріг в горах. Ні з чим не сплутаєш.

- Вибач, тут ремонт певно з моменту відкриття не робили. Далі почнеться ґрунтова дорога, проте там менше ям. 

- Нічого, переживу, це не вперше, що я стукаюсь головою.

- Я тебе хочу попросити лише одне.., - він зробив паузу, - цього б не мало статись, але все ж..

- Уважно слухаю. – народжуй чоловіче, невже це нарешті та інформація, яку я пробую останні 3 години вивідати.

- Всі, кого ти вже зустріла, і всі, хто будуть, в будинку… наше покоління… вони дивні, можуть переконливо і часом до травм сваритись, але їх боятись не варто. Кожен з них проживає життя по своєму і кожному по своєму це вдається. Але єдине, і кажу, сподіваюсь цього не станеться, якщо прийде хтось зі старших, тримайся біля мене. Я не дам, щоб з тобою щось сталось. – от це приплили. Я звісно розуміла, що у них всіх є попереднє покоління, але щоб аж так. Рілі? Триматись поруч.

- Гаразд, як скажеш. - зрештою, що ще мені залишається як погодитись?

- Дякую. А загалом, - його тон змінився на чарівно грайливий і я розумію, що прийшов кінець історій, - у планах сьогодні бадмінтон, гриль, похід по гриби та ягоди. 

- Звучить гарно, біля вас є річка?

- Так, трошки далі за старим будинком, якщо спуститись по стежці є достатньо широка частина місцевої гірської річки. О, подивись праворуч, бачиш там видніється край даху, то наш дім. - звідси складно хоч щось сказати про будинок, єдине мені здалось, що до нього ще їхати хвилин з 10 точно, а виявляється за поворотом відкривається пряма дорога до воріт. 

Всередині вже стоять машини. Ми приїхали останніми. Хоча виглядає, що затримались не сильно. Біля жовтої спортивної машини Рава з Даном запекло сперечаються. Судячи з обуреного обличчя хлопця, він таки програв близнюкам і зараз пробує щось довести. Як шкода, що я не розбираюсь в автомобілях, здається, що тут додався ще один, але точно сказати занадто складно, я не впильнувала, ні які марки, ні хоч би які кольори та форми стояли біля заправки. 

Бокові двері відкрились і Август подав руку. 

- Ми на місці. Я тебе зараз проведу в нашу кімнату, ой.., точніше на сьогодні це твоя кімната, я спатиму в гостьовій. - будинок звісно не маленьких розмірів, але зовсім не виглядає, що в ньому є 6 спалень і ще й гостьова кімната. 

Мені подобається екстер’єр: класичний дерев’яний будинок з великими вікнами та однією стіною з каменю. Справляє враження гори. 

- Ходімо, - я дозволила йому допомогти мені вийти з машини. Очікуваного не сталось. Він не відпустив моєї руки, а повів як мале дитя всередину. 

Як би дивно ця сцена не виглядала збоку, мені приємно просто слідувати. Він навіть захопив мій рюкзак. Але ж коли встиг? Часом знається, що лінія часу розривається і я випадаю поруч з цим чоловіком. 

- На сьогодні це твоя кімната, - ми на третьому поверсі, інших дверей тут не надто багато, цікаво, чому саме цю кімнати виділили Августу, - я спущусь заберу свої речі з машини, ти приходь до себе і спускайся вниз. 

- До зустрічі. 

Приходь до себе? Серйозно? Це що за пропозиція така. 

На мене одномоментно звалились всі звички минулого. Раніше я не була соціально активною. Думаю причина тобі зрозуміла. Довелось досить багато над собою працювати, щоб хоч би якось зрушити цю глибу страху. І ось, найменша незвична ситуація і я знову як перелякане кошеня ховаюсь під ліжком. 

Віто, візьми себе в руки! 

Подумати легше ніж зробити. Пішов значить по речі, а далі мені тебе де шукати? Чи ти пропонуєш мені спускатись вниз і чутись як вдома? Не виглядає, що у тебе це почуття тут присутнє, то ж звідки йому взятись у мене. Чи можливо мені завести бесіду з твоїми кузинами? Ви ж між собою ледь-ледь однією фразою перекинулись. 

Для чого я тільки погодилась і поїхала? Типовий для мене і дуже ненависний стан - в моєму словнику відомий як “стан какашки”. Коли ноги та руки німіють, в животі починається буря, погляд втрачає фокус, єдине бажання - заховатись під ковдру і прикинутись, що мене тут немає.