Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Сонце вже майже сховалося за верхівками лісу на заході від Асгарду. Столиця розкинулась на півночі, сяючи першими вечірніми вогнями. Я ж шукала знайомі дерева з вузьким листям у напівтемряві, що густішала дедалі швидше. Знайшовши одне молоде, але вже високе дерево, я задумалась.

Що я можу дати ясеню взамін його кори? На думку спадало лише одне.

Щойно я підступила ближче, згори зашурхотіло. Я підняла голову і здивовано завмерла. На пружних гілках сиділа істота. Явно жіноче тіло складалося з щільно переплетених лоз, а брунатне волосся вкривало Аскефруа, мов накидка. Очі горіли у темряві, мов дві вуглинки, і підозріло стежили за мною.

Потягнувшись до повної фляги, яку звично почепила на пояс зранку, я відкрила її й показала вищому духу.

— Я принесла дар.

Дружина ясеня не сказала ні слова і не ворушилась. Тоді я присіла до коренів дерева і обережно полила їх водою. Коли фляга спорожніла, я, молячись, щоб цього було достатньо, знову звелася на ноги.

— Благаю, допоможи. Чи можу я взяти маленький шматочок кори?

Не хотілося гнівити духа, але у мене було обмаль часу. Внутрішнє чуття волало, щоб я поспішала.

— Для коханого? – несподівано ніжним голосом проспівала істота.

Я завмерла від несподіванки. Чому коханого?.. Часу думати про це у мене не було.

Невпевнено кивнувши, я насторожено спостерігала за Аскефруа. Вона ж, розтягнувши безгубий рот у посмішці, кинула щось униз. Потягнувшись, я спіймала подарунок і полегшено зітхнула. В моїх долонях лежав маленький шматочок кори ясеня.

Коли я підняла голову, дух продовжував посміхатися.

— Дякую.

Кинувшись до чорного входу в печеру, я швидко начаклувала іскорки світла і побігла вперед. Добре, що розгалужень було небагато, і лише найголовніший був достатньо широким, щоб могла протиснутись людина. Кроки, відбиваючись від холодних стін, луною озивались просто в голові, як і питання Аскефруа.

«Для коханого?»

Діставшись до печери, я присіла біля Асгейра. Він дихав, але значно повільніше, ніж зазвичай. Широка грудна клітка з залишками одягу ледь помітно надималася, перш ніж опуститися, і лише за два удари серця піднімалася знову.

Сподіваюсь, духи мене не обдурили.

Так обережно, як тільки могла, я відкрила рот Аса і поклала на язик кору ясеня. Кілька неймовірно довгих секунд не відбувалося нічого. Над нашими головами і довкола продовжували мерехтіти жовті світляки, потроху тьмяніючи. За важкий день я втомилася, до того ж була голодна. Може, я й відкрила доступ до своєї сили, але виснаження давало про себе знати.

Я чекала, утримуючи світло з останніх сил, і пильно стежила за обличчям Аса. Аж ось його дихання стало рівнішим. Потім зблідли опіки на шкірі. Я вдивлялася в них, відмічаючи, як мало-помалу вони світлішають, а тоді й зовсім зникають. Аж ось чоло Асгейра наморщилося, а зцілена рука піднялася, щоб витягнути з рота кору.

Я обережно спіймала його долоню, зупиняючи.

— Ти маєш її проковтнути. Це кора ясеня.

Нарешті темно-сірі очі Аса розплющились. Сфокусувавши на мені погляд, він здивовано порухав язиком, а потім без вагань ковтнув. Я простежила, як підскочило адамове яблуко в його горлі, і лише тоді відпустила долоню, яку досі утримувала. Потому сіла на підлогу і закрила обличчя руками.

— Пробач.

Збоку почувся шурхіт. Я закопалася пальцями у розтріпане і вологе від бігу в горах волосся і не сміла зустріти його погляд.

— Єво, глянь на мене.

Зачувши хриплий голос, я змусила себе підняти голову. Ас сидів, спираючись долонею на кам’яну підлогу, і дивився на мене так лагідно, що я знову заплакала.

— Колись це мало статися, — промовив він, стираючи сльозинку з моєї щоки. — Твоя сила надто довго була замкнена всередині. Я знав, що врешті-решт вона вибухне.

— Постраждати мала я, а не ти.

— Не кажи так, — нахмурився він. — Якби ти постраждала, я б собі не пробачив.

— Тому що ти — мій охоронець? — обережно, немов ступаючи по мінному полю, спитала я. В пам’яті знову спили слова дружини ясеня.

Хто я для нього? А хто він для мене?

Асгейр раптом схопив мене і пересадив собі на коліна. Судячи з того, що його обличчя не скривилося від болю, ясень дійсно допоміг. Я зіщулилась, відчувши тепло його тіла після крижаної поверхні печери. Він же обхопив моє обличчя долонями і сказав:

— Ти — набагато більше, ніж просто підопічна, Єво. Ти росла на моїх очах. Я бачив, як ти поступово дорослішала, як стикалась із труднощами і розчаруваннями життя. Але знаєш, що ще я бачив?

Коли я зазирнула в його очі, освітлені іскрами навколо нас, Ас м’яко продовжив:

— Я бачив твою доброту. Твоє ніжне серце, яке було надто вразливим для цього світу. Знаєш, хороше не просто так намагаються знищити. Це скарб, яким володіє далеко не кожен, а тому йому заздрять. Ти — цей скарб, Єво. І я буду берегти тебе навіть ціною власного життя.

Здавалося, моє серце не витримає — так сильно воно стискалося від слів Асгейра. Від його розуміння, від щирості, з якою він дивився мені в очі. Коли сил стримуватись не лишилось, я обійняла його і притулилась губами до його губ. В ту мить, коли ми злилися в поцілунку, я вже точно знала відповідь на питання Аскефруа.