Читати книгу - "Незграбна дружина боса, Торі Шей"

Може мені варто просто померти? Є різні способи, щоб померти. Я можу просто напитися таблеток, або порізати вени. Помирати не так боляче, як говорять. Коли ти знаходишся в цьому стані, з кожною хвилиною стає легше.

Я хитаю головою. Ні. Знову. Вони знову повернулися. Ці думки. Жахливі. Я втікаю від цих картин, але вони продовжують з'являтися переді мною, наче неспинний поток світла.

Я так довго трималася, що тепер було ще тяжче знову переживати цей стан.

Сльози текли по моєму обличчю, залишаючи солоні доріжки на щоках. Я закрила очі, намагаючись забути, намагаючись знайти в собі силу, щоб подолати цей біль. Але це було важко. Всі ці роки я намагалася забути, намагалася рухатися далі, але минуле завжди знаходило спосіб повернутися. Я не знала, скільки часу пройшло. Може, хвилини, може, години. Але нарешті я відчула, як слльози почали закінчуватися. Моє тіло було виснажене, але розум став трохи яснішим. Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками.

Тихий стукіт у дверях перервав глуху тишу, і я знову відчула, як серце прискорюється. Я спробувала піднятися на ноги, але кожен рух відчувався важким, ніби моя душа покидала тіло.

— Люба, будь ласка, відчини двері. Інакше, я просто зламаю їх. Ти ж цього не хочеш? — його голос звучав наполегливо і стурбовано.

В серці я відчула щось схоже на тепле розчулення, але біль продовжував переповнювати мене. Я підняла голову, витерла сльози і намагалась прийти в себе. Повільно, з великим зусиллям, підійшла до дверей і потягнула ручку. Відкриваючи двері, я побачила його — стояв переді мною з виразом тривоги та небажанням завдати мені шкоди. Він виглядав втомленим, але в його очах була глибока турбота.

Саша повільно підійшов на маленький крок, його очі не відривалися від мого обличчя. Він зупинився на відстані витягнутої руки і уважно подивився на моє обличчя, ніби вивчаючи кожну сльозинку, що залишилася. Потім він обережно взяв моє обличчя в свої руки і витер сльози великим пальцем, його дотик був таким ніжним і теплим, що змусив мене здригнутися.

— Я трішки затримався, вибач, — його голос був тихим, майже шепіт, але я відчувала в ньому щирість.

— За що ти вибачаєшся? Це я тебе прогнала, — я намагалася говорити спокійно, але відчувала, як у горлі знову з’являється клубок сліз. Але тепер через, що він був занадто турботливим. Таким, що аж щемить серце. Таким, що мені знову захотілося жити. Таким, що мені хотілося залишитися з ним назавжди.

Він обережно витер сльози з моїх щік, його пальці були теплими і м'якими.

— Ходімо, мені треба тобі дещо показати, — тепер його голос звучав рішуче, і він легенько потягнув мене за собою.

Я дозволила йому вести мене, коли ми вийшли з кімнати і рушили коридором, який здавався нескінченно довгим. Мої ноги все ще були важкими, але я намагалася йти впевнено. Він вивів нас з дому та повів до саду. На свіжому повітрі я відчула легке полегшення, легкий вітерець освіжає моє заплакане обличчя. Моя голова була занадто перевантажена, щоб розуміти, що відбувається, але я йшла поруч з ним, відчуваючи його підтримку в кожному русі. Коли ми дійшли, там, під старими деревами, було розгорнуте велике покривало, на якому були розкладені різні страви. Це був пікнік, майже такий самий, як я вигадала, коли брехала його родині про пропозицію. На покривалі було багато їжі, але серед неї також був кімбап. Я не могла стримати подиву й легкий спалах радості.

— Де ти знайшов кімбап в Сицилії? — чи то схлип, чи сміх вирвався з мене.

Я подивилася на нього, а він не відривав погляду від мене. В його погляді я побачила щось схоже на кохання. Відчуття було настільки нереальним, що я сумнівалася, чи це все не сон. Він усміхнувся, його очі блищали з тієї ж іскрою, яка мені так подобалася. Я легко усміхнулася у відповідь.

— Це було справжнє випробування знайти його. Я всюди дзвонив, ніхто не розумів, що я просив у них. Але в одному місці було, тому я туди з'їздив, це зайняло трішки більш часу, ніж я розраховував. Я так боявся, що коли повернуся, тебе вже не буде в цьому домі, — відповів він з легкою усмішкою, навіть, можна, сказати вразливою. — Але все це зараз неважливо. Давай сядемо, — він обережно повів мене до покривала і ми сіли поряд. Він був поряд, уважно стежачи за мною, наче я була скляною вазою, яка могла розбитися від найменшого руху. — Ти ж голодна?

— Я не втечу.

— Га? — Саша подивився на мене здивовано.

— Я не збираюся більше тікати від тебе, тільки якщо ти не захочеш мене прогнати, — пояснила я, відчуваючи, як всередині розквітає надія.

Він уважно подивився на мене, його обличчя сповнене змішаних емоцій. Потім він ніжно взяв мене за руку, стиснувши її у своїй.

— Ти ще не зрозуміла цього. Я ніколи не захочу тебе прогнати, — сказав він серйозно. — Ти — частина мого життя, і я хочу, щоб ти залишилася.

Він усміхнувся, і його усмішка була така тепла і зворушлива, що я відчула, як всі мої страхи починають відступати. Я взяла шматочок кімбапу, який він купив, і запхнула його собі в рот. Смак був незвичайно приємним, і я не могла стримати легкий сміх, який вийшов разом зі сльозами.

— Чому ти плачеш?

— Тому що смачно, — зізналася я. — І тому що ти такий турботливий.

Він мило засміявся, і в його сміху я почула щось дуже знайоме, що заторкнуло моє серце.

— Я так боявся, що все це може закінчитися погано, — промовив він. — Але тепер, коли я бачу твою усмішку, все стає на свої місця.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як між нами знову відновлюється зв'язок. Його турбота і підтримка відновили мої сили, і я зрозуміла, що не можу дозволити страхам і сумнівам знову взяти верх. Він продовжував говорити, і кожне його слово було наповнене ніжністю.

— Ти знаєш, — він відвів погляд і подивився в сторону. — Я теж був наляканий. Наляканий, що не зможу тебе підтримати так, як ти цього потребуєш.

Я взяла ще один шматочок кімбапу і, насолоджуючись його смаком, відчула, як тепло повертається в моє серце. Він був сухуватий, але в цей момент мені здавався смачним, тому що Саша так старався, щоб знайти його.