Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Похлинувшись, я відштовхую келих, віскі тече підборіддям.

— Нащо ви…

— У такому стані ви навряд чи зможете мені допомогти, — каже вона.

— Допомогти?

Вона пильно, оцінювально роздивляється мене, а відтак дає носовичок.

— Підборіддя витріть, у вас просто жахливий вигляд, — наказує вона. — До того ж смуток вашій пихатій пиці не личить.

— Але звідки…

— Довга історія, — озивається вона. — А в нас, боюся, часу обмаль.

Сиджу дурень дурнем, намагаючись збагнути, що відбувається, і жалкуючи, що не маю гострого Рейвенкортового розуму.

Стільки всього сталося, стільки подій, які мені не вдається скласти докупи. Я почуваюся так, наче роздивляюся докази крізь каламутне збільшувальне скло, а тим часом Евелін, погідлива, геть-чисто літній ранок, накриває обличчя Міллісент ковдрою. Байдуже, хоч як я зі шкіри пнуся, але за нею не встигаю.

Цілком очевидно, що цей напад істерики за вечерею буцімто через заручини був удаваним, адже зараз від її смутку не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, голос замислений.

— Отже, сьогодні помру не тільки я, — каже вона, поправляючи волосся літньої леді. — Як прикро.

Від подиву я впускаю келих.

— Вам відомо про…

— Ставок? Так. Цікава справа, еге ж? — Голос у неї задумливий, наче вона описує почуту від когось історію, уже напівзабуту. Якби не різкість її тону, я б вирішив, що вона з’їхала з глузду.

— А ви, схоже, доволі стримано сприйняли цю новину, — кажу обережно.

— Бачили б ви мене зранку. Я так лютилася, що ладна була тут усе розтрощити на порох. — Евелін проводить рукою по краю туалетного столика, відчиняє скриньку Міллісент із прикрасами, торкається гребінця з перламутровим руків’ям. Її рух міг би здатися заздрісним, але водночас він якийсь шанобливий.

— Хто бажає вашої смерті, Евелін? — питаю я, спантеличений цією дивною сценою.

— Не знаю, — озивається вона. — Сьогодні, коли я прокинулася, побачила, що під двері хтось підсунув листа. Інструкції були доволі детальні.

— Але ви не знаєте, хто його надіслав?

— У констебля Рештона є одна гіпотеза, але він нею не воліє ділитися.

— У констебля Рештона?

— Хіба ж він не ваш друг? Він сказав, що ви допомагаєте йому в розслідуванні.

Кожне її слово аж сотається сумнівом і зневагою, але я надто заінтригований, щоб перейматися через це. Може, цей Рештон — іще одна моя подоба? Може, це він — та сама людина, яка попросила Каннінгема передати мені записку зі словами «Усі вони» й зібрати якихось людей разом? Хай там як, він, схоже, залучив мене до свого плану. А от чи можу я йому довіряти — то вже інше питання.

— Коли Рештон з вами спілкувався? — цікавлюсь я.

— Містере Дербі, — озивається вона твердо. — Я б залюбки отак-от сиділа з вами й відповідала на всі запитання, але в нас і справді обмаль часу. За десять хвилин я маю бути біля ставка, запізнюватися не можна. Узагалі-то я саме через це сюди й прийшла. Мені потрібен той сріблястий пістолет, що ви його забрали в доктора.

— Невже ви й справді маєте намір усе це зробити? — Я стривожено підхоплююся з крісла.

— Наскільки я розумію, ваші друзі мають от-от викрити мого майбутнього вбивцю. Їм просто треба ще трішечки часу. Якщо не піду, лиходій збагне, що щось не так. А цього я допустити не можу.

Я йду за нею назирці, серце заходиться.

— Як ви вважаєте, їм уже відомо, хто за цим стоїть? — питаю схвильовано. — Вони бодай натякнули, хто це може бути?

Евелін бере одну з прикрас Міллісент Дербі, наближає її до світла — це камея зі слонової кістки на блакитній стрічці. Рука дівчини тремтить. Чи не вперше вона демонструє бодай якусь ознаку страху.

— Ні, але сподіваюся, що вже незабаром вони це з’ясують. Я покладаюся на ваших друзів і сподіваюся, що вони врятують мене, перш ніж я змушена буду зробити щось… непоправне.

— Непоправне? — перепитую я.

— У записці все було викладене дуже чітко. Або я вбиваю себе біля ставка об одинадцятій вечора, або хтось, до кого мені не байдуже, помре замість мене.

— Фелісіті? — вигукую я. — Я знаю, що ви забрали її записку, ту, яку вона залишила вам біля колодязя, що ви попросили в неї допомоги в якійсь справі, що стосується вашої матінки. Майкл сказав, що вона ваша давня подруга. Вона в небезпеці? Хтось силоміць її утримує? Це б пояснило, чому мені не вдається її знайти.

Скриньку з прикрасами з виляском зачиняють. Евелін обертається до мене, зіпершись на туалетний столик.

— Не хочу, щоб ви зважили мене неввічливою, але, як на мене, вам уже час, — каже вона. — Мене попросили нагадати про камінь, який ви маєте пильнувати. Вам ці слова про щось кажуть?

Киваю, згадавши про послугу, про яку мене попросила сьогодні вдень Анна. Я маю стояти біля каменя, коли Евелін себе вб’є. Незрушно. Не відступати від нього ані на дюйм — так вона сказала.

— У такому разі я своє завдання виконала і йду, — каже Евелін. — Де сріблястий пістолет?

Навіть у її тендітних пальцях він здається дрібничкою, радше прикрасою, ніж зброєю, з такого вкоротити собі віку аж соромно. Я міркую над тим, чи не в цьому, бува, сенс. Може, знаряддя й спосіб убивства обрані, щоби чимось дорікнути Евелін? Її не просто вб’ють — її принизять і підкорять собі.

Її позбавляють права вибору.

— Спосіб померти нівроку, — каже Евелін, дивлячись на пістолет. — Будь ласка, не запізнюйтеся, містере Дербі, я маю підозру, що від цього залежить моє життя.

Глянувши ще раз на скриньку, вона йде.

31

Обхопивши себе руками в марній спробі захиститися від холоду, стовбичу біля каменя, який Анна так старанно розташувала в траві. Боюся ступити бодай найменший крочок ліворуч, де принаймні мене сягатиме тепло жарівниці. Не знаю, навіщо я тут, але, якщо це частина плану, здатного врятувати Евелін, я стоятиму незрушно, хай навіть кров перетвориться на кригу.

Глянувши мигцем у бік дерев, бачу Морового Лікаря, який стоїть на своєму звичному місяці, ледь помітний у потемку. Він не дивиться на ставок, як мені було здалося, коли я бачив цю сцену очима Рейвенкорта. Погляд його спрямований кудись праворуч. Судячи з нахилу голови, він, схоже, з кимось розмовляє, хоча з такої відстані я не в змозі роздивитися, з ким саме. Але хай там як, це добрий знак. Евелін зауважила, що серед моїх подоб знайшла собі спільників, а отже, певна річ, там, у заростях,