Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Частина 8. Вихід Що ж робити з цим світом? Вони вже й божественне древо отримали, щоб молодші боги були ближче до них, а вони лише про війну думають, і всього їм замало. Вже й не знаю, що ще придумати! Ну, дерево ще не набуло своїх богів. Воно лише розростається, але з такими темпами може й не встигнути. Вони його спалять або порубають для якихось військових цілей.
Тут треба діяти на випередження. Що ти хочеш запропонувати? В мене є одна ідея. Зараз я тобі все розповім.
Давайте подивимося, що вони цінують найбільше, проти кого не йдуть і не ворогують — з причини чи без? Ну, говори далі. Я поки що не дуже розумію тебе.
У кожного народу — чи то вогняного, лісового чи людського — є родина. І я помітив таку закономірність. Продовжуй. Яким би не був їхній пращур — поганим чи хорошим — вони завжди його шанують і поважають. Це закладено ще Родом. То ти хочеш їх усіх поріднити, чи що? Ну, простіше було б знову все почати спочатку. Може, цього разу все вийде набагато краще. Ні! У нас немає на це часу.
Ми не встигнемо до Його появи все закінчити. Ну, і що ти пропонуєш? Ось що: я відправлю на землю до кожної раси своїх дітей. Вони ростимуть, як дерева, і будуть захищати кожну расу, навчати їх, що ми — брати і сестри між іншими деревами. І воювати вам не дозволимо, бо ми — родина, і не підемо один проти одного. Знаєш, дуже непогана ідея. Може, щось і вийде. Але вони ще дуже юні. Я розумію, що вони твої діти, але не настільки. Ти ж розумієш, що я вже все вирішив. Так, розумію. І мене не переконати. Це теж. То до чого ти мені постійно дорікаєш і суперечиш? Ти забув, чи що? Я — твоя совість. І від мене тобі ніяк не позбутися! І я не хотів від тебе позбуватися! Що ти взагалі видумав? Ех, не обманюй сам себе, це негарно. Якби не я, ця земля ще довго була б під водою. Пам’ятаєш, як ти безрозсудно залив все водою, думаючи, що все обійдеться? Так, знаю, пам’ятаю. Не так то давно було, здається, п’ятсот чи тисячу років тому. Я так вирішив, так і буде. Твоя воля. Але вони ще діти... Гей, хлопці, годі в пилу барахтатися! Ви ще досі не зрозуміли, хто сильніший? Та ну тебе! Ти ж на триста затемнень старший за нас. Не за вас, а за тебе. Вони ще молодші, але це не привід нюні розпускати. Ви хто? Забули? Чи не знаєте, яка доля вам призначена? Не, не в курсі, ахахаха. Дурні ви! Ну швидше приведіть себе в порядок і знову вчити прийоми. Ну, ти даєш! Ми тобі не рівня. Ти набагато сильніший за нас усіх, і старший будеш. Це не важливо. Ви — боги, чи як? Чуєш, як вони ще й не говорять? Вони ще занадто малі, вони не зможуть. Вони повинні! Немає у них іншого вибору, як і в мене. Так їх не вистачить на всі народи, щоб їх об’єднати!
Я знаю, але в мене є ще діти, і я відправлю й їх. Ти в своєму розумі? Їм же не більше ста років. Скільки часу знадобиться, щоб вони на землі піднялися? У нас немає вибору. Ти пам’ятаєш, що тоді буде кінець, і не лише цього світу, а й нам з тобою. Ну, якщо ми заслужили, то так тому і бути! Совість, ти мені допомагаєш чи будеш на нерви працювати? У мене їх і так не забагато. Хто я — ти не забувай. І говорив ти сам із собою.

Ніч над головою змінилася падаючим золотим листям, що кружляло, не знаючи, де впасти, і знову піднімалося вгору.

Так, я зроблю саме так. Я багато чого хочу доручити своїм дітям, і сподіваюся, вони впораються. Я плачу своєю кров’ю. Доню моя, ти найстарша серед своїх братів і сестер. Тобі і твоїм братам призначено складне завдання — виховати цілі народи і навчити їх розуміння та співчуття один до одного.
Ви відправитеся на землю насінням дерев. Хоч щось вони розуміють. А потім налагодите діалог з їхніми мудрецями і поясніть, що всі, хто живе на землі, — брати і сестри. Неважливо, чи вкриті вони корою, чи шкірою, чи дихають водою, чи літають під куполом. Вони повинні знати і пам’ятати, що всі вони на одній землі, а отже, всі вони родичі. А з родичами не воюють, хіба що трохи сваряться. Я все зрозуміла і все передам! — сказала Міра. Не варто, я з вами всіма переговорю окремо. Ідіть, скоро розпочнеться ваша місія. Тарасе, може, до тієї галявини до йдем? Там і сховатися, здається, легше. Лесик, не переч мені! Не знаєш нічого в тактиці, то й мовчи. На тій галявині нас і шукатимуть, а ми з цього болота зможемо їм засідку влаштувати. Та ні, вони все одно нас почують. Як можна впустити такий вологий запах? Любив я його колись, але не зараз. Ви що, не чуєте запаху дощу? — сказав Матвій, схопившись за голову. Ох, як же з вами, сліпцями, важко! Ніякої засідки не вийде, ворог майже за спиною. Лесик, треба було одружитися на їхній дівчині та літати по хмаринках, сиплючи на народ дощиком. Та ні, ми вперті. Не хочемо одружуватися. — зізнався Тарас. Чого до мене причепився? Тобі теж пропонували дівчину, і навіть не дуже страшну. Милі молодці, куди це ви так біжите? Ось ваша дружина вже має народжувати, а ви втікаєте. ‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍