Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Варто було дівчині відкрити коробку з випічкою, як запах імбиру й смаженого цукру пронісся усією кухнею. Наближення Різдва – хоч тут такого свята й не існувало – я відчувала навіть тут, у кімнаті без жодного вікна й натяку на сніг. 

Вона зручненько вмостилася на стільчику, вхопилася у печиво та кивнула мені, аби я сіла й сама. Я невпевнено зиркнула на тісто, але воно саме почало трохи підійматися, тож я відклала його в бік, накривши рушником, а тоді й сама взялася за солодощі. 

Печиво так смачно захрустіло на зубах, що я ледь не пропустила перші слова Ейвор.

 – Лорд часто тікає зі столиці. Ось тільки зазвичай він їде на тиждень чи два, а тоді знову повертається, а тут…

 Я кивнула. Мало того, що Арден обіцявся залишитися у Зимовому замку, як і малося б     

– на цілу зиму, так він вже й провів там майже місяць, зовсім його не покидаючи. Принаймні, так я думала. Тепер, коли я знала про те, що він може створювати портали, розуміла, що в нього було більш ніж достатньо можливостей вислизати непоміченим. 

– Він поїхав відразу ж після того, як пан Лор’єн викликав його на дуель. За серце дами, – прошепотіла Ейвор, швидко проковтуючи печиво. В неї на щоках залишилося трохи крихт, та вона не зважала, а шепотіла все швидше і швидше. – Вони мали битися на світанку на березі ріки, ось тільки Елмор не з’явився. 

Я повільно здійняла брови. 

– Що?

– Злякався, кажуть, – майже байдуже знизала плечима служниця. Вона потяглася за ще одним печивом, але спинилася на середині руху. – Вже того ж дня, кажуть, він був у Елморі. 

Я підтисла губи. Втік? Я пригадала Ардена – вищого від мене на півтори голови і напозір наче й не могутнього, але… Він ніс мене на руках аж до самого замку у хуртовину – і навіть якщо для цього використовував магію, це все ще було неабияке досягнення. А магія! 

Він сам говорив, що був зламувачем проклять – і не останнім. Один тільки портал у столицю, що він відкрив за якусь годину, навіть не спітнівши як слід, багато про що говорив. З чого б йому тікати?..

Але Ейвор, що дивилася на мене з зацікавлено примруженими очима, я нічого не сказала. 

– Але навіть як він боягуз, лорда Елмора у народі люблять, – протягнула дівчина, попиваючи чаю. – Він же усім підряд, кажуть,  допомагає, дарма, що дворянин! 

– Та невже? – ввічливо запитала я. Але Ейвор розпалилася сильніше, ніж я очікувала.

– Звісно! А грошей наче взагалі не бере, навіть коли прокляття дуже складні. Я навіть чула, що він колись казав, що тим дворянам, які цього не роблять, має бути соромно. Дивно, що його й за це не викликали на кілька дуелей. 

Я тільки похитала водою та глитнула чай так швидко, що ледь не захлинулася. То ось звідки в Елмора стільки тих артефактів на полицях! Збирав з усіх земель, привозив до себе, аби зробити задарма. І справді, повноцінною роботою таке заняття не назвеш – грошей же він від цього не має. 

– А для свого графства він взагалі найкращий лорд з усіх, про яких тільки можна мріяти…. – Ейвор і справді ледь не мрійливо зітхнула і втупилася очима у протилежну стіну. – Не гуляка, не пропиває і не програє гроші, віддає багато на благодійність. І майже постійно у графстві, хоч це й на околиці імперії! 

Відверто сказати, протягом палкої промови служниці я трохи відволіклася; варто мені було посидіти зовсім трохи довше у великій кухні, як я призвичаїлася до більшості запахів смаженини та випічки, що тут витали, і почала розрізняти й тонші аромати. 

А вони були…. цікаві. Особливо один – слабенький, але водночас насичений запах болота, гнилі і якоїсь відвертої мертвечини. 

…Та варто було Ейвор закінчити речення, як я стрепенулася. 

– Що? – спершу розгублено повторила я, намагаючись відсторонитися від запаху. – Та не може такого бути! Ар– Лорд Елмор не з’являвся у графстві вже десяток років!

Щонайменше, його не було у своєму Зимовому замку. Але де б ще зупинявся аристократ? 

Ейвор пирхнула, знову підхоплюючись на ноги. Вона спробувала крем, додала туди на око ще трохи лимонної цедри та цукрової пудри, а тоді все ж відповіла:

– Дурниці! Кожної середи лорд вислуховує скарги містян на головній площі. Кожного року він їздить по усіх куточках графства, аби перевірити, чи всі мають, що треба. Та вони там в нього як в богів за пазухою живуть! 

Тепер у голосі Ейвор було чутно й заздрість. 

– Не те, що у леді… – протягнула дівчина. Я ж взялася за начищені до блиску сталеві формочки для тістечок та почала наповнювати їх тістом. – Від неї й слова доброго не дочекаєшся. І вона все ще кличе мене Еллі – після п’яти років роботи! 

Тістечка відправилися у піч, і коли ми перетнули кухню та наблизилися до довгих закритих шаф, запах, який я до того все намагалася ігнорувати, став вже просто нестерпним. 

Я прикрила лице хустинкою і повернулася до Ейвор, що пурхотіла кухнею, наче нічого й не помічаючи.

– А в тебе часом… нічого не зіпсувалося з продуктів? – запитала я обережно, побоюючись випадково образити нову… знайому? Чи подругу? 

Ейвор озирнулася на мене, і на мить у її лиці відбилося повне нерозуміння. А тоді її очі розширилися, а губи розпливлися у капосній, на диво недобрій посмішці.