Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Абель скакав по нічному полю, мов вовк, що рве простір на шматки. Чорний, як смола з очима, як небо кінь його летів, мов вітер, і кожен удар копит луною віддавався в тиші. Його очі палали, вуста були стиснуті.

Коли він дістався до свого сховку — напівзруйнованої вежі в глибині лісу — не зволікав. Скинув плащ, запалив світильник, і кімната, затягнута павутинням, ожила блідим світлом. На столі чекали фляги, колби, старі книги з потріпаними сторінками. Він працював швидко, вправно, ніби робив це тисячу разів.

Капнув одну краплю, іншу — щось закипіло, загусло, задиміло. Абель спостерігав уважно, а тоді — швидким рухом — перелив зілля в металеву миску і почав його висушувати над жаром. Коли рідина випарувалась, на дні залишився дрібний порошок, темно-синій, майже чорний. Він підняв трохи на пальці, вдихнув — і посміхнувся. Його очі спалахнули вдоволенням.

— Ідеально, — прошепотів він.

Саме в цей момент двері тихо рипнули. Він не обертався. Знав, хто це.

— Укая, — мовив він з ледь помітною усмішкою.

Вона увійшла — легка, мов тінь, мов нічна роса. Її волосся спадало хвилями на плечі, очі блищали, мов зорі, а губи, повні й рожеві, скривилися в усмішці.

— Я знала, що ти впораєшся, — промовила вона, підійшовши ближче. Її голос був солодкий і ніжний, мов мед. — Не даремно я прийняла тебе тоді. Ти був мокрий, закривавлений і злий на весь світ. А тепер… подивися на себе. Справжній творець.

Вона поклала руки йому на груди, провела пальцями по його шиї.

— Що це за зілля?

— Контроль, — відповів він. — Контроль, що змусить робити те, що захочу я. Порошок контролю.

— Тоді ми ближче до цілі, ніж будь-коли, — прошепотіла Укая і поцілувала його.

Їхні губи злилися в гарячому, повільному поцілунку. Вони не поспішали — немов зливалися не тілами, а думками, тінями, спогадами. Його руки зімкнулися на її талії, її пальці заплутались у його волоссі.

Коли вони відірвалися, Абель глянув на неї довше, ніж звично. А потім — різко розвернувся, мовби тінь спогаду знову торкнулася серця.

— Мені потрібно поспати. Завтра все почнеться, — сказав він.

— Я залишусь? — спитала вона, вже знаючи відповідь.

— Завжди.

Він ліг на старе, але чисте ліжко біля вікна, де було видно лише небо. Очі його поступово згасали, думки повертались до поєдинку… до Сояни. Та перед сном він прошепотів:

— Вона ще згадає мене.

Ранок прийшов повільно, м’яко, ніби не бажав порушити ту тишу, що сплелася між тіл двох закоханих. За вікном усе ще падав сніг — повільний, важкий, ніби навмисно затриманий часом. Сяйво зимового світанку ковзало по підлозі, по стінах, торкалося ковдр та пальців, що лежали на грудях Кайро.

Сояна розплющила очі повільно, як кішка після сну, і не одразу зрозуміла, де вона. Та її обіймали сильні, знайомі руки, а голова лежала на теплій, ритмічній тверді — його грудях. Вона відчула спокій, глибокий, як стародавнє озеро.

Він спав.

Вона підняла очі й почала розглядати його обличчя, мов малювала його в уяві. Його риси — чіткі, суворі, а зараз такі м’які. Вії — довгі й темні. Губи — спокійно розслаблені. Кожен дотик світла робив його трохи іншим, ніби сонце грало з її уявою.

— Ти ж навіть не знаєш, який ти красивий, — прошепотіла вона зовсім тихо, торкаючись пальцями його щоки. — І як мені іноді хочеться тебе вдарити, коли ти впертий, і як сильно я люблю тебе, коли ти просто мовчки обіймаєш...

Вона усміхнулась, зітхнула.

— Ти спиш, правда? То я можу зізнатися: я вже давно не така сильна, як прикидаюсь. З тобою — мені не треба бути непохитною. І це лякає, але й... так добре.

На мить вона припала вустами до його плеча, закрила очі.

— Ти мій дім. Навіть коли сваришся зі мною через розкидані чоботи. Навіть коли крадеш ковдру посеред ночі.

І саме тоді вона відчула, як груди Кайро здригаються легким рухом. Усмішка повільно з’явилась на його вустах, така ж м’яка, як ранок.

Сояна застигла. А тоді втиснулась у нього носом і примружила очі.

— Ти не спав?! — буркнула вона, ховаючи щоки у долонях.

— Якби я спав, то не почув би, як сильно ти мене любиш, — прошепотів він і засміявся тихо, хриплувато.

— Ох ти...

— І я теж тебе люблю, — додав Кайро, цілуючи її в лоб.

Надворі сніг продовжував падати, але всередині було тепло. І ще довго вони не вставали з ліжка, загублені між подушками, мов у власному світі.