Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Цього дня в неї не було жодних відвідувачів. Лише опівдні з’явився слуга — приніс той самий набір страв, що й учора.

Цього разу Віка пообідала ґрунтовно — до останньої крихти. Адже попереду на неї чекали пригоди, дика свобода… і зелений ліс за вікном.

Настрій був збуджено-піднесеним. «І чого я раніше зволікала? Треба було давно тікати!»

Вона знала, що її шукатимуть. Можливо, зірвуть тривогу, підіймуть усю варту. Але — не знайдуть.
Вона була певна: обернувшись на кішку, стане майже невидимою. А вже в такому вигляді перетнути кордони ельфійського царства буде значно легше.

Коли за вікном почало сутеніти, Віка взялася до справи. На лежанці з сіна та ковдри вона склала щось схоже на людське тіло. В темряві камери це мало спрацювати: охоронець ніколи не підходив близько, лиш ставив їжу й ішов.

Почувши у коридорі наближення кроків, Вікторія стрімко обернулася на кішку й завмерла біля дверей, притиснувшись до підлоги.

Серце калатало в грудях, мов барабан. Двері зі скрипом відчинилися, й до камери увійшов охоронець зі свічкою в руці.

Як завжди, він підійшов до столика, щоб залишити вечірню порцію їжі. І в цей самий момент невелика сіра кішка прудко вислизнула в коридор, не видавши жодного звуку.

Вона прошмигнула за ріг і завмерла, прислухаючись.

Схоже, охоронець нічого не помітив. Двері зачинилися з ледь чутним стуком, а чоловік рушив назад темним коридором. Світло його свічки ледь-ледь осявало шлях — настільки тьмяне, що він, либонь, і власних ніг не бачив.

Кішка, тримаючись на безпечній відстані, бігла за ним. Їхній шлях петляв довгими коридорами, вони спускались сходами, знову проходили повз зачинені двері, а Віка остаточно втратила орієнтацію — просто йшла, зосередившись на кожному русі охоронця.

Аж раптом вона вловила подих нічного повітря — свіжого, вільного. Не роздумуючи ні секунди, рвонула туди.

Вітер проникав у в’язницю через невелике віконце у сторожовій кімнаті. Кішка випередила охоронця, прослизнула в комірчину, з усіх сил розігналася і — вистрибнула у вікно.

Приземлившись на м’які лапки, нарешті змогла видихнути.

Вітер лоскотав вуса, земля під лапами була справжньою, не кам’яною, а живою. Радість переповнювала її зсередини. Її пробіг підземеллям не помітили. Принаймні поки що.

Завтра, коли охоронець знайде в камері лише купу сіна, нехай гадає, куди зникла полонянка.

Віка глибоко зітхнула, втягаючи в себе нічну прохолоду. І, весело підстрибуючи, рвонула до лісу — до темного, запашного, вільного лісу.

«Свобода!» — хотілося їй вигукнути на все горло. Але інстинкт самозбереження втримав від цього.

«Потім накричуся!» — з усмішкою подумала втікачка. Її переповнювала дика, нестримна радість.