Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Вона намагалася тримати себе в руках під гнітючим поглядом ельфа, що мовби пронизував її наскрізь.

— Під тортурами брехати неможливо, — раптом сухо мовив Повелитель.

Його слова пролунали спокійно, майже відсторонено — і саме цим налякали найбільше. Віка відчула, як холод пробіг по хребту. Її шкіра вкрилась сирим потом.

«Отже, Сесію катують...» — серце стиснулося.

А що їм заважає вчинити так і з нею?

Дівчина знітилася, на мить втратила дар мови. І саме цієї миті ельф, помітивши, що його слова справили потрібне враження, продовжив:

— Служниця стверджує, що ваш характер кардинально змінився після переїзду в зачарований ліс. Ви більше не та наївна, злякана дівчинка.

— Будь-хто може змінитися під впливом обставин, — відповіла Віка, намагаючись надати голосу філософського звучання.

— Може, — погодився Міхаель. — Але навіть ваші смакові уподобання змінилися. Наприклад, принцеса ніколи б не торкнулась такої простої їжі.

Він кивнув на тарілку перед нею, де лежали хліб, скибочка сиру та в’ялене м’ясо.

— Коли сильно зголоднієш, і не таке з’їси, — спокійно відповіла Вікторія.

Атмосфера в тісній камері дедалі загострювалась. Повітря здавалося насиченим напругою, мов перед блискавкою. Ще трохи — і між ними почнуть літати іскри.

— Ви надзвичайно легко парируєте у складних розмовах, — задумливо промовив ельф, наче з долею захоплення. Але в його голосі вчувався ледь помітний підтекст. — Принцеса ж не вміла вести світські бесіди.

— Я просто злякалась, — знайшлася Віка. — А з переляку й не таке скажеш.

— З вас вийшов би непоганий дипломат, — прорік Темний із тонкою усмішкою. — Здатність знаходити доречні відповіді у найскрутніших ситуаціях — рідкісний дар.

«Він мене хвалить? Чи намагається залякати?..» — подумала Вікторія, відчуваючи, як кров знову холоне в жилах. Ця розмова виснажувала. Їй усе більше хотілося втекти — від цих стін, від його погляду, від правди, яку доводилось тримати всередині, мов вибухівку.

— І все-таки… хто ви така? — продовжував розмірковувати вголос Темний Володар. Його голос, хоч і був тихим, бринів сталевим надривом. — Ваш характер більше нагадує вільних магів — тих, про яких тепер лиш легенди навіть у найдальших землях. Якщо ви маг, то навіщо пішли на службу до людського короля? Надто багато питань… а жодної відповіді.

Віка мовчала, втупившись у залишки їжі в тарілці. Апетит давно згас, і все, що вона досі жувала, не мало ані смаку, ані сенсу.

— Але я обов’язково отримаю ці відповіді, — зловісно прорік ельф. Він підвівся й зробив крок уперед, нависаючи над нею всією потугою своєї високої, суворої постаті.

Віка повільно підвела голову, зустріла його погляд. І завмерла.
Здавалося, крізь ці холодні, крижано-сині очі на неї дивилася безодня — безжальна, глибока і вічна.

— Вам краще розповісти мені все, — промовив він низьким голосом, нахилившись так близько, що їхні губи ледь не торкнулися. — Не хотілося б спотворювати ваше тендітне тіло тортурами.

Її серце шалено забилося. У роті пересохло, тіло скував холод, і вона завмерла, наче загнаний у куток кролик.
Зараз він міг або поцілувати її, або вбити. І обидва варіанти здавалися однаково ймовірними.

Але раптом у його очах спалахнула лють — швидко, мов спалах блискавки. Ельф різко відсахнувся, випростався й розвернувся.

Він уже був на порозі, коли раптово зупинився, рука на дверях.

— Що я сказав вам у перший день нашого знайомства? — запитав він, навіть не обернувшись, але в голосі вібрувала злість.

— «Не бійся, я тебе не з’їм!» — вирвалося в неї майже автоматично.

Ці слова самі спливли в пам’яті, мов відчайдушний порятунок, який тіло саме викликало на інстинктивному рівні. Вона не знала, звідки, але відчула, що вгадала.

Темний різко обернувся. Його очі ще раз пронизали її поглядом — уважним, майже здивованим.

У серці Вікторії спалахнула крихітна надія. Проте наступні його слова розбили її вщент:

— Чомусь я зовсім тобі не вірю, — мовив холодно.

Він вийшов.

Двері зачинилися зі скреготом, що відлунював у її голові, мов постріл.

Віка зітхнула й знесилено опустилася на лежанку.
Розмова виснажила її до краю. Як тільки слуга забрав недоїдений сніданок, вона прилягла й заплющила очі. Сон — найкращі ліки.
Байдуже, що надворі вже розвиднилось. Вона мусила відновити сили.

Коли прокинулася через кілька годин, у голові знову закрутилися думки про втечу.

Обернувшись на кішку, Віка підскочила на підвіконня й знову виглянула надвір. Унизу тяглася рівна кам’яниста земля — тверда, мов кістка. Жодного дерева поруч, жодного козирка. Ліс виднівся далеко, мов зелений мур на обрії.

«Занадто високо», — подумала вона. Навіть у тілі кішки шанс на виживання був примарним. Одне невдале приземлення — і її лапки вже ніколи не ступлять по землі.

Віка стрибнула назад у камеру, зітхнула, сіла на жорстке ліжко.
Можна, звісно, продовжити переконувати цих вухатих, що вона — принцеса. Але навіщо?
Розмова з Темним усе прояснила: її чекає лише підозра, тортури або смерть. Втеча означатиме визнання магічної природи — та й нехай!

Це ж узагалі не мій світ. Не моя історія. І не мій шлюб, — подумала Віка.

Вона не обирала цього. Усе, що сталося, — просто обставини.

Настав час змінити їх.

У посвіжілій після сну голові поступово визрів план. Залишалося лише дочекатися вечора, щоб втілити його в життя.

Вікторія потягнулася, пройшлася камерою, зробила кілька вправ — зарядка, звісно, не замінить ванни, але принаймні допоможе трохи розрухатися. Ще б умитися чи прийняти душ… Та, на жаль, її «королівська резиденція» таких послуг не пропонувала.

«Це вам не тризірковий готель», — подумала з гірким гумором, окинувши оком убогу обстановку: дощаті стіни, кам’яна підлога, солом’яна лежанка та замуроване вікно під стелею.