Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Дівчину повели довгими кам’яними коридорами — чорним ходом, яким рідко ходили навіть прислужники. Зрештою, її посадили в карету без вікон — у повній темряві, де неможливо було вгадати навіть напрям руху. Мороз не мала уявлення, куди її везуть.

Вона вже хотіла перетворитися на кішку просто тут — щойно відчиняться дверцята, шугнути кудись у зарості. Але це означало розкрити свої здібності. А Віка вважала це занадто ризикованим. Хай краще все вирішить Міхаель — можливо, повернувшись, він розбереться і звелить її звільнити. А якщо ні… втекти вона завжди встигне. Цей секрет дівчина-кішка вирішила берегти на крайній випадок.

«Це просто ревнива наложниця, — думала вона. — Усе, що відбувається, — підстава. Служницю могли підкупити. Ця версія тримається найкраще. А хто може довести, що в людини змінився характер? Це ж лише слова».

Карета зупинилась. Віку провели темними й вузькими коридорами, потім вниз по кам’яних сходах, де повітря стало ще холоднішим і задушливішим. Пахло вогкістю, старим мохом і чимось кривавим, що глибоко в’їлося в стіни. Нарешті зупинились перед масивними кованими дверима із заіржавілим замком. Відкривався він із неприємним скреготом, що дзвенів у вухах.

Її різко штовхнули всередину, і двері зачинилися з глухим гупанням.

Віка обвела поглядом тюремну камеру. Мізерна обстановка — вогкі, вкриті пліснявою стіни; лежанка, збита з грубих дощок, на якій — жменя соломи та тонка, потерта ковдра. Поруч — старий дерев’яний стілець, більше нічого.
Єдине джерело світла — вікно під самою стелею, заґратоване металевими прутами з широкими проміжками. Кішка без зусиль могла б там проскочити.

Коли кроки тюремників затихли вдалині, Віка миттєво обернулася на кішку й підскочила до вікна. Заглянула назовні — і повернулась назад. Висота була величезною. Здавалося, десь із шостого поверху. Навіть у котячому тілі стрибок міг закінчитись катастрофічно.

«Не ризикуватиму», — вирішила вона, повертаючись до людської подоби.

Час у темниці тягнувся болісно повільно. За вікном опустилась ніч. Морок обійняв усе довкола, лиш Місяць, мов мовчазний вартовий, заглядав у камеру і розганяв тінями тишу.

Хотілося зняти цей одяг, зануритись у теплу ванну, вкритись м’якою ковдрою й заснути, забувши про все. Але реальність була іншою — жорстка поверхня дощок, холод, що пробирав до кісток, і незручна ковдра, яка не рятувала від нічної сирості.
На ранок боліло кожне ребро.

Ледве дочекалася світанку. Після такої ночі навіть стрибок із вікна здавався не таким уже й поганим варіантом.

«Сподіваюся, мене тут хоча б нагодують, — подумала вона. — А тоді вже й утечу. Бігати на голодний шлунок — невдячна справа».

Сніданок не поспішав. Здавалося, про неї забули. Мороз уже вирішила, що, можливо, в цій темниці взагалі не годують, коли за дверима залунали важкі кроки. Замок знову скреготнув, і двері повільно відчинилися.

На порозі, до її здивування, стояв не лише вартовий.

Першим у камеру увійшов сам Темний Володар.

«Яка честь! — іронічно подумала Віка. — Чоловік примчав, як тільки дізнався. Значить, не все втрачено. Але чому ж він мене не випускає?..»

Позаду слуга заніс невеликий розкладний столик. На ньому — проста дерев’яна миска, трохи хліба, скибочка сиру, в’ялене м’ясо. І все — акуратно складено, ніби для когось вельми особливого.

Слуга мовчки вклонився й вийшов, зачинивши двері.

Міхаель сів на єдиний стілець у камері. Його вигляд був похмурим, очі — темними, мов нічне небо без зірок. Він мовчки дивився на дружину, а Віка дивилась у відповідь з тією ж холодною непохитністю.

Її абсолютно не бентежив ні вигляд, ні обстановка. Вона спокійно підсунула до себе столик і почала снідати — із тією величністю, яку зберігають лише справжні принцеси навіть у в’язниці.

— Хто ви така? — нарешті спитав ельф.

Його голос був глибоким, льодяним. У ньому не залишалося ані натяку на ніжність, а погляд пронизував, мов спис крізь броню.

Вікторії шалено хотілося втекти від цього проникливого погляду. Але вона зібрала волю в кулак, вдихнула глибоко й відповіла спокійно, майже холодно:

— Принцеса, — сказала вона й неквапно продовжила жувати, наче нічого серйозного не відбувається. — Лунарія Монкут.

Ім’я саме випливло з глибин пам’яті, мов затонувший уламок, що раптово сплив на поверхню.

— Ви дуже схожі на принцесу, — рівним тоном визнав Міхаель. — Навіть служниця не змогла знайти жодної зовнішньої відмінності.

— Ось бачите! — з докором вигукнула Віка. — А вона ж щодня зі мною. Допомагає мені одягатися, роздягатися... приймати ванну. Хіба не вагомий доказ?

Це справді було переконливо. Такий аргумент не так легко спростувати.

— І все ж, вона наполягає, що ви не принцеса, — заперечив Темний.

— Вона може казати що завгодно. Її могли підкупити, залякати... все що завгодно. Можливо, вона діє за чиїмось наказом. Слід з’ясувати, чому вона обмовляє власну пані! — Віка не належала до тих, хто здається без бою. У неї не було вибору, і вона мусила тримати свою версію до кінця.

Заявити зараз: «Я з іншого світу, потрапила в це тіло випадково…» — було б щонайменше безглуздо. Вона не мала уявлення, як у цьому світі ставляться до прибульців. А що як їх страчують ще швидше, ніж магів? Тому вона наполегливо трималася легенди, що вона — справжня Лунарія.

— Цілком можливо... — протягнув Аїрвел, задумливо зводячи брови. — Навіть не уявляю, яка магія змогла б так досконало скопіювати тіло без жодного сліду. Ідентичне тіло, голос, родимки...

— Ви ж самі розумієте, що це практично неможливо, — впевнено втрутилася Вікторія. — А той чорний дим, що здійнявся навколо мене під час церемонії, — цілковита нісенітниця. У сукню могли бути вшиті магічні нитки. Минулого разу, здається, то були ґудзики. Ваша процедура — недосконала. Якщо вже й виявляти магію, то не такими дешевими трюками. Все це підлаштували за вашої відсутності. Хіба ви не бачите? Навіть служниця — бреше.