Читати книгу - "Королівська кров, Ана-Марія Еріш"

Якось дуже швидко пролетів цей тиждень. Набагато швидше, ніж я очікувала. Можливо це через те, що я весь час була чимось зайнята. Та чи хотіла б я залишитися тут надовше? Навіть не знаю. Напевно це вже непогано для початку, а далі подивимося. Весь цей час Реджинальд старався проводити вільний час з нами, аби хоч трохи наздогнати ті сімнадцять років. При тому він намагався приділяти увагу і племінниці. Все ж він дуже сильно любить її, адже виховував з самого дитинства. Ілларія ж була просто щасливою. Навіть з Анастасією ми знайшли спільну мову. Здавалось, все увійшло в норму. Спільна вечеря з моїми прийомними батьками теж пройшла чудово. Мені навіть не вірилось, що все може бути так добре.                                                                                                                                        

Та мене не покидало стільки думок. Важко було навіть сконцентруватися на чомусь, а скоро ж починається новий семестр. Батько казав, що там з'явиться багато цікавих предметів. Хоча чи будуть додаткові заняття з якихось бойових наук не знав ніхто. Раніше в Академії вивчали зовсім інше, адже правителі покладалися на воїнів. Та в наші неспокійні часи довелося приймати рішення стосовно того, аби навчати королівських нащадків тому, як захистити не лише себе, а й народ. Та наразі хвилювало мене зовсім не це. Я досі не знала, чому я майже не спала ночами. Це явно не особливість Рейвенпортів. А ще та скринька... Батько її ніколи не бачив, та, можливо, вона належала матері. Принаймні це єдиний варіант, який в мене залишився. Я ще досі не могла її відкрити, хоча намагалася різними способами. Але б тоді стало все зрозуміло. Можливо я б навіть легше змогла прийняти себе та свою родину. Та настав час повертатись в Академію. І я дуже сильно цього хотіла. Якось там мені було комфортніше, ніж в Хейвенберді.                                                                               

"Ти як?". - прийшло повідомлення на Сферу. - "Готова відправлятися на навчання?"                              

Останнім часом мені став писати Грегорі, чому я була дуже здивована. Я б не сказала, що ми були дуже близькими друзями. Навіть з Аларіком спілкувалися більше в Академії. Але хлопець розмовляв зі мною чи не кожного дня. В основному, це були прості приязні фразочки та жарти, нічого особливого. Та іноді...                                                                                                                                                                   

"Я добре. Майже вже зібралися. Ти ж знаєш, мені навіть зачарованої валізи буде мало. Побачимось в Академії". - відповіла я.                                                                                                                                    

- Знову пише Грегорі? - запитала Ілларія, коли я закінчила збирати валізу. - Певно питає, коли ти приїдеш, адже так сильно скучив за тобою. Можливо ти йому подобаєшся?                                              

Я лише похитала головою. Не може бути такого, що він має якісь свої інтереси стосовно мене. Грегорі просто нудно, от він і вирішив питати. Добре, розберемося з цим в Академії. Ілларія то вже давно була готова і чекала на мене, адже зовсім скоро прибуде наш провідник, і ми відправимося до Академії. Я ж вже зібрала свою зачаровану валізу. Цього разу дядько потурбувався про те, аби й в племінниці була така ж. Батько мене міцно обійняв, і взяв обіцянку, що я буду з ним зв'язуватись через Сферу хоча б раз у два-три дні. І я це зроблю з радістю. Анастасія ж зробила те саме, і я була дуже здивована. Вперше я задумалась, яку ж роль ця дівчина відіграє в родині Рейвенпортів. Ілларія розказувала, що вона допомагає в керуванні країною з підліткового віку. А може тут щось зовсім інше?                           

- Ваші Високосте, - чоловічок виник посеред зали. - Я прибув, аби забрати вас в Королівську Академію. Ви готові відправлятись?                                                                                                                                    

Окинувши поглядом палац та мою нову родину, я кивнула. Я ж їду не назавжди. Влітку я повернуся сюди на канікули, адже тут тепер мій дім. Справжній дім. Та чому я досі не відчувала цього?