Читати книгу - "Джерело"

— Знаю, що не вірю. Але ж ви у це вірите? А зараз візьмімо людське тіло. Чому ви не бачите людського тіла із закрученим хвостом, жмутом страусового пір'я ззаду і з вухами, вигнутими наче листя аканта? Це було би прикрасою, ви знаєте, замість тієї абсолютно голої потворності, що ми маємо зараз. Чому вам не подобається ця ідея? Бо це було б марно і безсенсовно. Бо краса людського тіла у тому, що в ньому немає жодного м'яза, який не слугує своєму призначенню; немає жодної даремної лінії; бо кожна його деталь відповідає ідеї людини та її життя. Чи можете сказати мені, чому, коли йдеться про будівлю, ви не хочете, щоб вона мала такий вигляд, ніби в ній є якийсь сенс або призначення, чому хочете задушити її оздобами, пожертвувати її функціями заради оболонки — навіть не знаючи, чому ви хочете саме цю оболонку? Ви хочете, щоби будівля скидалася на гібридну потвору, народжену від схрещення виродків десятьох різних видів, аж поки отримаєте створіння без нутрощів, без серця і мозку, створіння зі шкірою, хвостом, кігтями та пір'ям? Чому? Ви мусите мені розповісти, тому що я ніколи не міг цього зрозуміти.

— Добре, — сказав містер Янсс, — я ніколи не думав про це під таким кутом. — І невпевнено додав:

— Але ми хочемо, щоб наш будинок мав гідність, розумієте, і красу — те, що називають красою.

— Хто і що саме називає красою?

— Ну…

— Скажіть мені, містере Янсс, ви насправді думаєте, що грецькі колони і кошики з фруктами гармонують із сучасною сталевою будівлею?

— Я не знаю, чи будь-коли замислювався про те, чому саме той чи той будинок гарний, — зізнався містер Янсс, — але я припускаю, йдеться про те, чого хоче громадськість.

— Чому ви припускаєте, що вона цього хоче?

— Я не знаю.

— А чому ви повинні перейматися тим, чого хочуть люди?

— Слід враховувати думку громадськості.

— Хіба ви не знаєте, що більшість людей переважно беруть те, що їм дають, і ні про що не мають власної думки? Ви бажаєте керуватися їхньою думкою, виходити з того, як вони сприймають вашу думку, чи зважати винятково на власні судження?

— Ви не можете силоміць запхнути їм у горлянку свої судження.

— І не потрібно цього робити. Потрібно просто бути терплячим. Бо на вашому боці здоровий глузд — о, я знаю, це те, що ніхто насправді не хоче мати на своєму боці, — коли проти вас просто невиразна, дебела і сліпа інерція.

— Чому ви вирішили, що я не хочу мати на своєму боці здоровий глузд?

— Не ви, містере Янсс. Це те, що відчуває більшість людей. Вони покладаються на інших, успішних; усе, що вони роблять, — це покладаються на інших, бо почуваються безпечніше, покладаючись на загальноприйняту думку про те, що саме вважати потворним, марнославним і безглуздим.

— Знаєте, а це правда, — сказав містер Янсс.

Наприкінці розмови містер Янсс замислено мовив:

— Не можу сказати, що це не зачепило мене, містере Рорк. Дозвольте мені це обміркувати. Невдовзі я скажу вам свою думку.

Містер Янсс зателефонував за тиждень — рада директорів ухвалюватиме рішення:

— Містере Рорк, ви хочете спробувати? Зробіть креслення і кілька попередніх ескізів. Я представлю їх раді директорів. Не можу нічого обіцяти, але я боротимуся за вас.

Рорк працював над кресленнями два тижні, день і ніч. Креслення було подано. Потім його покликали на раду директорів компанії з торгівлі нерухомістю «Янсс і Стюарт». Він стояв збоку довгого столу і говорив, поволі переводячи очі з одного на інше обличчя. Він намагався не дивитися на стіл, але упівока бачив білі плями своїх креслень, розкладені перед дванадцятьма чоловіками. Йому поставили чимало запитань. Містер Янсс інколи підстрибував, щоб відповісти замість нього, гатив кулаком по столу і гарчав: «Хіба ви не бачите? Хіба це не ясно?.. Що з того, містере Ґрант? Що з того, що ніхто ніколи такого не будував?.. Готика, містере Габбард? Чому мусить бути готика?.. Я навіть можу піти у відставку, якщо ви не схвалите цей проект!».

Рорк говорив спокійно. Він був єдиний у цій кімнаті, хто був упевненим у власних словах. Він знав, що надії немає. Дванадцять облич перед ним мали різні вирази, та було дещо, не колір чи риси, а наче спільний знаменник, що розчиняв ті вирази так, що вони більше не здавалися обличчями, а лише порожніми овалами плоті. Він звертався до всіх. Він не звертався ні до кого. Він не відчував жодного відгуку, навіть відлуння власних слів, що вдарялися в мембрану барабанної перетинки. Його слова падали на дно криниці, дорогою б'ючись об кам'яні приступки, і кожна така приступка відмовлялася затримати їх, штовхаючи далі, кидаючи від одного виступу до іншого, відсилаючи їх на дно, якого не існувало.

Йому сказали, що повідомлять про рішення ради. Він знав це рішення наперед. Отримавши листа, прочитав його без емоцій. Лист був від містера Янсса і починався словами: «Любий містере Рорк, мені прикро повідомити, але наша рада директорів не може доручити Вам замовлення на…». У нещадній, образливій формальності листа вчувалося благання: благання людини, яка не змогла поглянути йому в очі.

Джон Фарґо розпочав кар'єру як вуличний торговець із візком. У п'ятдесят він накопичив скромний капітал і мав успішну крамницю наприкінці Шостої авеню. Роками він вдало боровся з великим магазином навпроти, одним із багатьох, успадкованих великою родиною. Восени того року родина перенесла саме цей магазин до нових кварталів у верхній частині міста. Власники були переконані, що центр міської роздрібної торгівлі пересувається на північ, і вирішили пришвидшити занепад свого давнього сусіда, залишивши порожнє приміщення як похмуре бентежне нагадування і пересторогу для конкурента з іншого боку вулиці. Джон Фарґо відповів заявою, що вибудує новий власний магазин, у цьому самому місці, біля старого — магазин найсучасніший і найошатніший у місті; «Це збереже, — заявив він, — престиж старого кварталу».

Запросивши Рорка до своєї контори, він не сказав, що вирішуватиме пізніше чи мусить усе обміркувати. Він промовив:

— Ти — архітектор. — Фарґо сидів, поклавши ноги на стіл, і пахкав люлькою, одночасно випускаючи слова і хмарки диму. — Я скажу тобі, скільки місця мені потрібно і скільки я збираюся витратити. Якщо тобі треба більше — так і скажи. Решта — на твій вибір. Я небагато знаю про будинки. Але тямущу людину впізнаю з першого погляду. Дій.

Фарґо обрав Рорка, бо якось, проїжджаючи повз автозаправну станцію Ґовена, зупинився, зайшов досередини і поставив кілька запитань. Потім він дав хабара Геллеровому кухарю,