Читати книгу - "Таргани"

І Харрі простягнув Льокену щойно відкриту пачку «Кемела». Той спершу відмовився, але потім все-таки взяв одну. Харрі запалив і свою, і Льокена, і вони сіли на стільці, що стояли уздовж стіни. З кав’ярні лунали гучні оплески.

— Чому ви ніяк не вгамуєтеся, Холе? Адже ви давно зрозуміли, що ваша робота тут — зовсім не розслідувати цю справу, то чого ж ви не бажаєте плисти за течією й позбавити нас і себе від купи неприємностей?

Харрі глибоко затягнувся й повільно випустив дим. Але більша частина диму однаково залишилася всередині.

— Я знову почав курити «Кемел» восени цього року, — сказав Харрі, поплескавши себе по кишені. — Одного разу в мене була кохана, котра курила саме ці сигарети. Мені не дозволялося цупити в неї сигарети, бо вона вважала, що це дурна звичка. Ми подорожували «інтеррейлом», і от у поїзді між Памплоною і Каннами я зрозумів, що в мене скінчилися сигарети. Вона вирішила, що це стане мені доброю наукою. Їхали ми майже десять годин, і зрештою я пішов в інше купе спитати сигаретку, у той час як вона сиділа й диміла своїм «Кемелом». Кумедно, хіба ні?

Він підніс сигарету до рота й дунув на тліючий кінчик.

— Коли ми приїхали в Канни, я раз у раз просив закурити в сторонніх. Спершу вона тільки веселилася. Але коли я почав обходити столики в паризьких ресторанах, їй це вже не здавалося таким веселим, і вона запропонувала мені свою пачку, але я відмовився. Потім в Амстердамі вона зустріла знайомих із Норвегії, і я прийнявся клянчити в них сигарету, хоча її власна пачка лежала поруч, на столі, і вона назвала це хлоп’яцтвом. І купила для мене пачку сигарет, але вона так і залишилася лежати в номері готелю. Ми поверталися в Осло, і я все продовжував просити сигарети, і тоді вона назвала мене хворим.

— У цієї історії є кінець?

— Так. Вона кинула палити.

— Виходить, хепі-енд, — хмикнув Льокен.

— І тоді ж вона виїхала з якимсь музикантом у Лондон.

Льокен поперхнувся.

— Напевно, ви занадто далеко зайшли?

— Так і було.

— Але нічого не навчилися?

— Нічого.

Якийсь час вони курили мовчки.

— Розумію, — вимовив нарешті Льокен, загасивши сигарету.

Народ почав уже виходити із клубу.

— Підемо куди-небудь, вип’ємо пива, і я розповім всю історію.

— Уве Кліпра будує дороги. Більше нам нічого про нього не відомо. Ми знаємо, що він приїхав у Таїланд у віці двадцяти п’яти років, неук із поганою репутацією, що він перемінив прізвище з Педерсена на Кліпру, за назвою міського кварталу в Олесунні, де виріс.

Вони сиділи на м’якому шкіряному дивані, перед ними стояли стерео, телевізор і столик із одним кухлем пива, пляшкою води, двома мікрофонами й каталогом пісень. Харрі спершу було вирішив, що Льокен жартує, коли той запропонував піти в клуб караоке. Вони зняли звуконепроникну кімнату з погодинною оплатою, не називаючи своїх імен, потім замовили собі напої й залишилися удвох. Народу в клубі було досить багато, так що вдалося піти непоміченими. А тут ідеальне місце для таємних зустрічей, і схоже, Льокен навідувався сюди не раз.

— Погана репутація — у якому сенсі? — запитав Харрі.

— Коли ми почали копати глибше, то виявилося, що в Олесунні в нього було кілька епізодів із неповнолітніми хлопчиками. У поліцію ніхто не заявив, але поширилися чутки, і він вирішив, що краще буде виїхати. Прибувши сюди, він зареєстрував інженерне товариство, віддрукував собі візитні картки, у яких назвався доктором, і став стукатися в усі двері, називаючи себе фахівцем із дорожнього будівництва. Тоді, двадцять років тому, одержати підряд на будівництво доріг у Таїланді можна було тільки двома способами: або бути родичем когось із уряду, або бути досить заможним, щоб дати хабар, знову-таки комусь із уряду. Кліпрі не пощастило ні з першим, ні з другим, отож шансів у нього було обмаль. Але він навчився двох речей, на яких тримається весь його нинішній статок: тайська мова й лестощі. Про лестощі я не вигадую, він сам похваляється цим перед місцевими норвежцями. За його словами, він став такий щедрий на усмішки, що навіть тайці вважають це надмірним. До того ж він, швидше за все, розділяв інтерес окремих політиків до маленьких хлопчиків. Так що, можливо, він розважався разом із ними, коли розподілялися контракти на будівництво так званої «Hopewell Bangkok Elevated Road and Train Systems».

— Надземні дороги й поїзди?

— Саме так. Ви, напевно, уже звернули увагу на величезні сталеві опори, які вони вбивають на пагорбах по всьому місту?

Харрі кивнув у відповідь.

— Швидше за все, буде шість тисяч опор, але, може, і більше. Не тільки для шосейних доріг, тут пустять ще й новий поїзд. Йдеться про п’ять миль найсучаснішого автобана й шість миль залізничних колій на суму у двадцять п’ять мільярдів крон, що врятує це місто від колапсу. Розумієте? Цей проект — найбільший в історії Бангкока, месія, втілений в асфальт і шпали.

— І в проекті бере участь Кліпра?

— Ніхто напевне не знає, хто там дійсно бере участь. Ясно тільки те, що головний підрядчик із Гонконга вийшов із гри й що бюджет і графік тепер летять шкереберть.

— Перевищення бюджету? Я здивований, — сухо промовив Харрі.

— Це означає, що вистачить роботи й іншим, і я впевнений, що Кліпра вже заліз у цей проект. Коли щось іде не так, політики погоджуються на оголошення тендера. І якщо Кліпра має у своєму розпорядженні потрібні фінанси, щоб відкусити шматок від цього пирога, то незабаром він стане наймогутнішим підрядчиком у регіоні.

— Гаразд, але яке це має відношення до насильства над дітьми?

— А таке, що впливові дядьки здатні тлумачити параграфи законів на свою користь. У мене немає причин сумніватися в самостійності нинішнього уряду, але це навряд чи може збільшити шанси на екстрадицію, якщо підозрюваний має політичну вагу в країні й до того ж його арешт ставить під удар великий проект дорожнього будівництва.

— Що ж ви будете робити?

— Справа запущена. Після того випадку з норвежцем, арештованим у Паттайї, наші політики прокинулися й вирішили укласти з Таїландом такий само договір, який