Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

Дивним було моє пробудження, хоч не можна було назвати пробудженням мій стан. Ще уві сні я відчував, що щось страшне, дуже погане коїться довкола, що в кімнаті густішає тінь якоїсь невимовної, останньої біди. Немовби хтось сидів у мене на ногах, так налилися вони чимсь дуже важким. Я розплющив очі й побачив Смерть під руку з Дубатовком, який сміявся. І я розумів, що вони у сні, що очі я розплющив теж у сні і що біда, як і раніше, живе в цій кімнаті, рухається, що вона все наближається і наближається.

Балдахін нависав, плив на мене, душив, і край його висів просто перед моїми очима. Серце шалено калатало. Я відчував, що невідоме іде на мене, що його важкі кроки лунають на переходах, і я відчував, що я був кволий, безпомічний, що вся моя сила зараз марна, що якесь дурне страховисько схопить мене або навіть не мене, а її, і хруснуть тонкі, слабенькі її кісточки. А я тільки дивитимуся. Я мотав головою і ревів, не в силі відбитися від кошмарного, важкого сну.

І раптом полум'я свічки потяглося до стелі, почало зникати, зникати і згасло, нарешті, знесилене боротьбою з темрявою.

Я глянув на двері — вони були прочинені. Знову важкий кошмар. Місяць розхлюпав світло на стінах кімнати, поклав квадрати на підлогу, блакитним туманом курився у променях димок від згаслої свічки.

Застогнав, не маючи змоги поворухнутися. І раптом побачив два великі несвідомі ока, які дивилися на мене із-за запони. Це було жахливо! Я мотнув головою: обличчя жінки дивилося на мене. І ще якби очі її дивилися, а то вони втупилися кудись за мене, немовби бачили мене наскрізь і водночас не помічали.

Потім невідома істота попливла від мене. Я дивився на неї, на Блакитну Жінку Болотяних Ялин, і волосся моє ставало дибки на моїй голові, хоч я і не знав, ява це чи сон, сон мого знесиленого тіла. Це була ява, жінка з портрета, схожа на Надію Романівну і водночас зовсім несхожа: довше обличчя, спокійне, як смерть, зовсім не той вираз на ньому, постать вища і міцніша. І очі дивилися мертво і проникливо, глибокі, як вир.

Блакитна Жінка пливла. Ось вона у своєму дивовижному блакитному уборі, який сяяв переливчастими хвилями під тьмяним світлом місяця, випливла на середину кімнати, простягла руки, мацаючи ними повітря.

Я відчув, що остаточно прокинувся, що ноги мої скуті, що дивовижна примара рухається до мене, простягає свої руки.

«Що сталося з господинею, може, вона мертва зараз, недарма ж такий невимовний жах охопив мою істоту щойно, вві сні?»

Ця думка надала мені сили. Я збив ногами ковдру, приготувався до нападу і, коли вона підпливла ближче, схопив її просто за витягнуті руки. Одна моя рука потрапила у якийсь флер, друга міцно схопила за щось невимовно тонке, кволе і тепле.

Сильно рвонув її на себе, почув крик і зрозумів суть примари, коли побачив, яка гримаса жаху знову сіла на обличчя, як в очах, немовби пробуджених від сну, з'явився свідомий вогник, вираз болю, тривоги і ще чогось, що буває в очах собаки, яка чекає удару. Блакитна Жінка забилася в моїх руках, не спроможна від несподіванки сказати ані слова, а потім судомне ридання вирвалося з її вуст.

І схожість. Нова схожість цієї істоти з Надією Яновською була така велика, що я, не тямлячи себе, крикнув:

— Надіє Романівно, заспокойтесь! Що з вами, де ви?!

Вона й слова не могла сказати. Потім жах наповнив її зіниці.

— А! — крикнула вона коротко й перелякано і затрясла заперечливо головою.

Пробуджена із сомнамбулічного стану, вона ще нічого не розуміла, тільки жах наповнював її маленьке, тремтяче, як горобеня, серденько. І незнаний жах сповнив і мене також, бо я знав, що від такого раптового переляку люди часто божеволіли або залишалися німими.

Я не знав, що я роблю, як мені рятувати її від цього, і почав укривати поцілунками її духмяні довгі коси, перелякано тремтячі повіки, холодні руки.

— Надіє Романівно! Надіє Романівно! Люба! Ніжна! Не бійся, я тут, я з тобою, я знищив короля Стаха! Ніхто вже не порушить твій добрий, лагідний спокій!

Повільно, дуже повільно поверталася до неї притомність. Знову розплющилися очі. І я поступово перестав цілувати її, хоч це було важче за смерть.

— Що це? Що за кімната? Чому я тут? — прошепотіли вуста.

Я все ще тримав її в обіймах, тоненьку билинку, без якої я, міцний, одразу зламаюся. Я тримав її, бо знав: пущу — і вона впаде.

А в очах її тим часом хлюпнув такий жах, змішаний з такою іскрою божевілля, що я пошкодував, навіщо я розбудив її.

— Надіє Романівно! Заспокойтеся, будь ласка! Не треба більше, усе-все буде добре, світле для вас на землі.

Вона не розуміла. Чорна тінь повзла відкілясь з кутка до неї (видно, хмара заснувала місяць), і вона дивилася на неї, і зіниці, і очі її все ширшали, ширшали, ширшали.

Вітер раптом загуркотів десь напіввідірваною віконницею, завив, заскиглив у комині. І це було так неймовірно схоже на далекий стукіт копит дикого полювання, на нелюдський крик: «Романе! Романе! Виходь!»

Це було так схоже на все те, що я здригнувся.

А вона раптом закричала, притиснулася до мене так, що я відчував її груди, коліна під тонким флером, вчепилася у мене, і я, підвладний нестримному бажанню, притиснув її усю до себе.

— Кляті гроші! Кляті гроші! Заберіть мене звідси, заберіть!.. Дужа, велика людино моя, володарю, забери мене звідси! Тут так жахливо, так холодно, так похмуро! Я не хочу, не хочу помирати…

Я переніс її на ліжко, легку, як дитя. «Копита» все ще стукотіли за вікном. Вона так вчепилася у мої руки, що я відчув справжній біль.

— Заберіть, забери мене!.. Я не можу, я не можу…

І все притискалася до мене, ловила мій погляд, ховалася на моїх грудях.

Я відвертав обличчя, я задихався. Але я не міг. Це налетіло, як гроза, і слабка