Читати книгу - "Астальдо"

— Аби ти знав, рудий Нолдо, як мене втомлює оця твоя усмішечка у відповідь на незаслужено добре ставлення. Гей, хто там? Ирхак? Займися цим… Він придушив твого брата, здається… Я знаю, тобі це байдуже, ти б і сам його придушив, але ти вважаєш, що гостровухий посягнув на твої права, чи не так? Спершу батіг, тоді розпечене залізо… Тільки не нівечити до краю, дурню волохатий… Нехай його тіло опісля затягне рани, і ми почнемо спочатку. У нас попереду вічність, Нельяфінве Феанаріон…

— Вставай, молодий cano… Вставай, бо привітаєшся з Суддею!

Хто це говорить? Жіночий голос… Звідки б тут взялася жінка?

Його трусять мов деревце, тоді удар в лице збиває каптур з його голови. Очі Фіндекано спалахують синім вогнем, він шарпається, намагаючись видертись з чиїхось цупких обіймів.

— О, краще, так краще, — знайомий голос, — добре, молодий cano… Так дивись на ворога!

Лаурендіе стоїть перед ним. А тримає його напевне її meldo, воїн зо списом. Таурохтар.

— Тебе не могли пробудити твої лучники, — говорить вона протягло, — твій брат, той, що втратив жону, і то встав сам… Негоже, Астальдо Нолофінвіон… Ти — cano, ти мусиш дбати про своїх Ельдар. Твій брат іде, мов тіло без душі, тож ти маєш опікуватися і його загоном. Допоможи Туракано, він-то не засне смертним сном, доки з ним дитина, а от про справи військові може забути. І май на увазі, нині ваша черга торувати шлях.

Фіндекано злизує кров з розпухлих вуст і мовить ледве чутно:

— Тільки бити мене більше не треба, пані Лаурендіе. У вас рука важча, ніж у воїна.

— Я навмисне зробила це сама, аби ти не штурхонув когось у відповідь, — спокійнісінько відповідає цілителька, — ти ж Ельда, молодий cano, ти не вдариш nisse навіть напівпритомним. І ти маєш бути мені вдячним — твої підлеглі вже голосили над тобою. Особливо один хлопчик, весь обвішаний зброєю, як його… Синьагіл… Я спершу прогнала їх геть, і тільки потім привела тебе до тями. Так що гонору ти не втратив. Іди до свого загону.

Лучники вже вишикувались рушати. Ельдар старанно роблять вигляд, що нічого не трапилось, просто воєвода десь затримався у справах.

— Всі тут, Нолдор?

— Всі, cano… І нині всі…

— Два десятки — наперед, торувати дорогу. Алмареа, залишаєшся за мене. Синьагіле, підеш зі мною…

— Слухаю, cano.

Синьагіл радісно випростується. Те, що він порятував воєводу, явно пішло на користь юному Нолдо. Загальна увага і повага не дають йому повалитись в сніг від втоми.

— Той другий, що тягнув мене — хто це?

— Мій родич, cano, — відповідає Синьагіл співуче, — Елеммакіл… Ми йшли останніми, і ось… Який жаль, що та прекрасна Ваніе… Ми співчуваємо вашому брату, cano…

— Від слів жалю тепліше застиглому серцю. Я вдячний і тобі, і Елеммакілу. Йдіть за мною обидва, я хочу, щоб ви були поряд.

Елеммакіл, стрункий тендітний Ельда, виморений до неможливості, видимо вважає, що милість cano лише позбавить його тих крихт спокою, які він намагається відвоювати від снігу та льоду. Однак, Синьагіл вже зрозумів, що Фіндекано, у відплату за рятунок, хоче зробити все, щоб вони зосталися в живих, або, принаймні, загинули з честю.

— Ходімо, Елемо, — мовить лучник з усміхом, — ходімо, бо без мене ти таки заснеш на снігу… Ходімо, cano знає, що робить.

Вони йдуть в голову колони. Там Фінарато і його воїни з помітним полегшенням доручають своїй зміні жердини. Фіндекано відповідає на вітання двох однакових привидів в плащах з білої вовни. Це Гвіндор з Гельмиром. Близнюки, як і в дитинстві, схожі однин на одного, мов половинки яблука.

— Вам пощастило, браття, і знаєте чому? — питає Нолофінвіон у старих приятелів.

— Напевне тому, що ми дрижаки ділимо на двох, — знаходиться Гельмир.

— Ні, не вгадав… Тому, що ми не на кораблі, і тут немає хитавиці…

Близнюки переглядаються, тоді заливаються сміхом, схожим на передзвін срібних дзвіночків.

— О, незабутнє плавання… Як ми не здогадалися одразу?

— Ми не можемо навіть вимовити вголос огидні подробиці…

— Дійсно, йти по кризі легше, набагато легше…

— Ось вам жердина, Фіндекано Нолофінвіон, просимо великодушно…

— Легкої дороги, княжичу Другого Дому… А ми зі своїм княжичем будемо відпочивати.

Воїни зчепилися один з одним живим ланцюгом. Клятий лід, клятий і віроломний… Цей пролив то промерз трохи не до самого дна, а зверху під сніжною корою, що теж стала кригою, ховаються тріщини, такі, як та, що проковтнула Еленве. Їх не промацаєш, зосталося покладатися на зрадливу удачу. А є місця, де крига тонка, і темна вода очікує на свої жертви… Принаймні від цього передові рятують рушення. Тут гинуть, і гинуть часто, але наперед ідуть охоче — померти, торуючи шлях чомусь вважається більш почесним, аніж просто навіки заснути в снігу.

Фіндекано поволі просувається вперед. В голові його одно обертається дивний сон… а чи не сон. Цей сон трохи не вбив його — заціпеніння було таким, що лучники перелякалися і побігли за цілителькою.

Майтімо в полоні? Його побратима піддають мукам, вимагаючи, аби він погодився на щось… І що там ще… Макалауре є нині старшим… Немає батька… Майтімо в кайданах… Феанаро загинув?

— Це лише сон, — шепоче Фіндекано, — це сон і тільки. Адже я не є провидцем, як Фінарато. Я думаю про них, про всіх Мinya Nosse… Навіть коли підіймаю воїнів… Навіть коли сам іду над силу… Я думаю про зраду Феанаро, і про те, як всі погодилися зі зрадою, і він погодився, і тому мені сняться жахи на крижаному ложі…

— Що вам сниться, cano? — питає збоку Синьагіл.

— Зграя волохатих urqui, — мовить Нолофінвіон, наслідуючи протяглий голос Алмареа і його спосіб жартувати, — захопила мене в полон, і хотіла змусити одружитись з їхньою кгм… дівчиною… панною.

— Ай-я, — серйозно говорить юнак, — це справді жахливе видиво. Говорять, що їхні панни бридкі, немов обстрижений Ельда… Ні, навіть ще бридкіші… Говорять, ніби вони лисі, але волохаті, і з іклами… Від одного вигляду такої панни на чемного Ельда нападає морська хвороба…

Тріск під ногами… Знайомий страшний тріск…

— Нолдор, назад! Обережно!

Живий ланцюг злагоджено подається назад… Попереду з-під тонкого льоду починає виступати вода.

— Всім стояти… Стояти… Стояти…

Ззаду зупиняється колона. Потім починає поволі відступати від небезпечного місця.

— Що тут, синку?

Нолофінве, татко Нолофінве… Той, що наказав не звати його вождем. Але його все одно звуть haran nin — наш повелитель. Крижаний повелитель на крижаній дорозі…

— Там тонкий лід… Дуже тонкий…

— Треба