Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

Пшонкін спробував переписати повість, але застопорило, не міг перебороти себе, пальці відмовлялися виводити слова, що юрмилися в голові, — дурних нема, тепер усі все бачать, тільки одні мають силу виголосити правду, а в других вона наче клубок у горлі застряє…

Ось тоді йому й почали пояснювати, хто погубив Русь, зруйнував устрій, бажаний нації, перевів стрілки на чужі рейки, які женуть в гемонську прірву.

Пшонкін слухав ці слова, завмираючи від болю й гніву; не стримався і викрикнув на зборах: «Хто нами править?!»

Скандал зам’яли, навіть до Спілки письменників прийняли, щоб зручніше було «працювати» з «народним самородком»; відклавши свій рукопис, Пшонкін подався в Бюро пропаганди радянської літератури і відчув насолоду легкого заробітку: виступив на заводі в обідню перерву, півгодини відтарабанив — маєш гроші; а як поїхав кудись на північ — подвійні; хіба це не життя?!

Але пам’ять — страшна сила, в ній завжди таїться вибух: він не міг забути рецензій на свою першу книжку, читання її по радіо, запрошення на телебачення, в літературну передачу, всяких там диспутів у газетах з двома портретами: один — твій, другий — того, хто сперечається; подарувати можна, жінки запопадливі до тих, чиї фотографії друкують…

Сів за третю повість — вирішив розповісти про своє гірке дитинство, але все одно не йшло: як треба описати чорне зло й висловити жах, що клекотав у ньому так, немов хтось здавлював кисть холодними пальцями: «Не терпиться? Перехрестись! У теплі живеш, квартиру дали, гроші даром пливуть — хоч і невеликі, але жити можна в ситості! Не руш!»

Поділився з приятелем, той упевнено відповів: «А це гіпнотизує тебе. Зараз усіх талановитих самородків сатанинські сили намагаються відтрутити од творчості, щоб самим зайняти ваші місця в літературі… Ти магнітами себе обклади, нечистий магнітів не терпить».

Пшонкін роздобув три магнітних бруски, поставив на стіл, але не допомогло: страх гнітив його ще дужче, ніж досі, і чим більше з’являлося нових імен у літературі, чим більше премій роздавали всяким нікчемам, тим дужче він впадав у відчай — немовби за поїздом біжиш, останній поїзд, не доженеш, хана, руки тягнеш до поручня, а вагон все далі й далі, тю-тю…

Ну й запив Пшонкін, страх як запив… Звинувачував у трагедії всіх, тільки не себе; грошей тепер не вистачало; позичав; борги віддавати не міг, по Москві не ходив, а скрадався.

Та оскільки до Пшонкіна прихильно ставилося письменницьке начальство (ті добре знали, кого підтримувати, а кого засовувати; допомагали насамперед невідомим, їх боятися нема чого, не конкуренти, а висмикнеш з лайна — руки лизатимуть, та й непохитна більшість на з’їзді будь-яких інтелектуалів задушить, істинний голос народу), він одержав нову квартиру в тому будинку, куди заселяли літераторів, щоб були під наглядом; коли всі разом, легше зіштовхнути лобами й діставати інформацію; будь-які перевибори, що гарантують керівним, літкорифеям збереження їхніх «Волг», дач, премій, перевидань, похвалу найманої критики, треба готувати заздалегідь, знати настрої кожного і відповідним чином з кожним працювати. А от працювати вміли, ох як уміли! Кого піднести на щит («соловей російської поезії», а цей «соловей» гірший за горобця); кого вдарити запиленим мішком по голові: «далекий від сподівань народу», але потім — на знак замирення — послати до Монголії або ж до Чехословаччини, у монголів шкіряні пальта дешевші, а в Празі люстру можна взяти, та й червоний закордонний паспорт — найвище свідчення благонадійності: «гляди, товаришу, не підведи, батьківщина тобі вірить»… Так, поділяючи і владарюючи, створивши обойму дутих геніїв, «Баянів вітчизняної словесності», жили самі, та й покірним середнякам не заважали, не беручи до уваги, звичайно, таких досадних епізодів, як «зрада власовського недобитка Солженіцина, сіоністського наймита Віктора Некрасова чи злісного наклепника Василя Гроссмана», але з тими вирішував верх, «Баяни» лише оформляли через «Літературну газету» гнів громадськості…

Могутній директор провідного військового видавництва (завжди тримав руку на пульсі сум’ятного письменницького життя, бо треба було поповнювати групу вірних людей, які могли б писати за якогось там генерала мемуари, угодні основоположному напрямку, спущеному начальством для воєнної історії) дістав інформацію про Пшонкіна. Оскільки «стерв’ятники» (так він ласкаво називав членів його постійної групи «переписувачів») були при ділі, завантажені понад силу, гарбали великі гроші, переінакшуючи в потрібному руслі смисл наговореного на диктофони воєначальниками, Пшонкін здався йому кандидатурою цілком прийнятною для використання: позбавлений будь-якої індивідуальності, цей писака якраз і годиться для мемуаристики: за рядками спогадів не видно слова майстра, все гладко, ніяких несподіванок…

З Пшонкіним попрацювали ще кілька місяців, запросили на застілля, де збиралися літературні «авторитети», пообіцяли угоду на нову книжку, поїхали до його родичів — чи не приховує в собі ненароком насіння «малої нації» — і після всебічної перевірки запросили до золотопогонного кабінету, оздобленого, як і належить, мореним дубом, де й уклали угоду на «спецредагування».

Зустрівся з тим генералом, за якого треба було написати фоліант, дістав від нього в подарунок диктофон і наговорені плівки, сів за роботу, впорався швидко, здав до друку…

Зразу підкинули другого згадувача: опрацював і цього.

Зустрічаючись іноді з «авторами», тобто з тими, чиє прізвище стоятиме на обкладинці майбутньої книжки, Пшонкін запам’ятовував чимало з того, про що діди розмовляли за чаркою; часто це було на противагу тому, що йому пропонували готувати для читача. І коли Пшонкін сів за третій том, вирішив показати себе — бабахнув у кількох місцях неправильну правду, те, що йому розповів черговий його генерал, запросивши на дачу, подалі від чужих вух.

Після цього угоду з Пшонкіним не те щоб розірвали, але тягли волинку, записи віддали іншому, і він знову пустився берега, почав непробудно пиячити, але тепер вже в новій якості: він жив не лише билинними міфами, що закладали в нього ті, які спрокволу готували таких, як він, до чорнової (але високооплачуваної) літературнозаписної праці, а й виблисками несподіваної, застрашливої правди, якими поділилися діди.

Той генерал, що виявився останнім, читаючи «свій» труд, замотав раптом лисою, круточолою головою й сказав з прикрістю: «Ах, Борю, Борю, не так же це все було! Брешемо, у вічі брешемо! Якби Тухачевський скрутив шию вусатому падлюці, такої війни, що