Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

Упродовж останніх місяців, відколи Світлана потрапила до Андрієвого світу, вона вже міряла цей світ виключно його координатами. Вселенськими. Ще зовсім недавно вона й подумати не могла так про батька, який застряг десь між смертю і життям. А тепер, у світлі нового світобачення, уже зовсім по-іншому виглядає цей більшовицький ешафот із приземкуватими вікнами, у якому служив на посаді ката її співродич. Її думки стрепенула сирена «воронка», що завертав на подвір’я управління КГБ. Вона зіскочила на узбіччя, пропускаючи машину.

За кермом сидів Гоша – батьків водій. Він часто підвозив її до школи. Махнув рукою, вітаючись і круто повертаючи кермо. На сонці блиснуло заднє, заґратоване вікно «воронка». Звідти, з-за ґрат, вона зустрілася очима з Андрієм.

У райкомі сиділи допізна. Розписували рознарядку. З кожного села – по машині активного поголів’я. На місцях парторги втілювали в живі душі надіслані згори контрольні цифри. Було одностайно прийняте рішення, щоб надто довго не розтлумачувати, що має бути. Виїзний семінар. На тему атеїстичного виховання. З практичними заняттями.

Як би це не виглядало дивно, але про те, що діється в Кедрівці, добре знали вже в Києві та Москві, але не знали в сусідніх селах. Блокада свою справу робила. Зовні це було військове силове «оцеплєніє», а по суті – інформаційна блокада. Жоден носій інформації не міг прорватися крізь військовий стрій. «Гаряча точка» була локалізована.

Були вжиті заходи з локалізації поширення ідеологічної інфекції, що раптом з’явилася в цьому селі. Бо, якщо нею заразити всю цю ніби зачищену бандерівщину, вибухне епідемія, проти якої одне лише мовчазне стояння озброєних солдат не допоможе. Озброєні діти радянських матерів тоді будуть змушені робити справу, яку належить робити тим, хто став «под ружйо в защітє Родіни».

Виходячи з такої тонкої тактики, ексцесів не передбачалося. А ефект буде колосальний. За 30 років радянської влади політичний ґрунт у цих околицях Австро-Угорщини таки зм’як. Бур’яни габсбурзької християнської демократії поступалися в головах людей історичному та діалектичному матеріалізмові. Тому стан свідомості вже характеризувався не як ворожий, а як такий, що хитається. Між ганебним капіталістичним минулим і «світлим» комуністичним майбутнім. І коли хитається, то треба обухом по башці, щоб свічки ідеологічного прозріння засвітилися. Таким ідеологічним ударом і мало стати публічне знищення хреста на найбільшій і найдавнішій у районі церкві.

Головний герой, безумовно, буде один. І його на цю роль, як Гагаріна, висунув сам Микита Сергійович Хрущов. Але тисячі співучасників – вони також мали стати співгероями. Одні, у яких глибші комуністичні переконання, мали відчути: усе, з минулим покінчено. А ті, що слабші, якщо перелякаються, можуть залити собі пельку, роззявлену від несподіваного видива, «Московською». Спиртяра з окопів піднімала захисників вітчизни, а тут політично нестійких, що, з колін не підніме?

– Команда пішла. Машини стоять заправлені бензином і напоготові. Де ви, кстаті, Павле Семеновичу, збираєтесь закопати того ідола? Там же, де всєгда? – уточнив у Харкавого Тропченко.

– А ви знаєте краще місце для смітника історії? – роздратовано відреагував Паша. – Сила хрестового цвинтаря, Тімофєй Тімофєєвіч, у тому, що його ніхто ніколи не знайде. А навіть якщо знайде через тисячу років торжества комунізму, то ніколи звідти не викопає.

Це місце в Кедрівці називали «варення». В епіцентрі вода вирувала, утягуючи все, що потрапляло до її лабет, на дно. І дна цього ніхто ніколи не бачив. То була кількаметрова товща води, а далі – не менша товща рідкого мулу. Ця магма вже нікого не відпускала назад.

Траплялося, коли сюди забрідали телята, що відбивалися від стада, – тільки булькало за ними. Переповідають, саме сюди жбурнув свою жінку біснуватий Ілько, який застукав її на гарячому з парторгом у червоному кутку на фермі. Жбурнув, а сам повісився на вербі над урвищем, що нависало над кратером безодні. Правда це чи ні, як перевіриш? Урвище своїх таємниць не розкриває ніколи.

І от у цій пекельній дірі в землі знайшов цвинтар для своїх жертв Паша. Його буйна фантазія обрала саме це місце для поховання зламаних ним хрестів. У селі знали про це, бо не раз чули, як уночі колгоспна машина натужно сунулася до краю урвища, а відтак скинутий вантаж здіймав водяний стовп, під яким більшовики ховали своїх найлютіших ворогів. Те, що це були хрести, так само скоро стало відомо. Спливали розп’яття, викувані з легкого трубчастого металу чи витесані зі скам’янілого за століття дуба, який, одначе, не припиняв бути деревом і не тонув. Розп’яття боялася поглинати навіть ця нещадна прірва. Тоді Паша мусив іти вночі ще раз закінчувати роботу. Як до живого мерця, прив’язував до шиї розіп’ятого Христа камінь, щоб пішов на дно.

Столітню працю тих, хто увірував у Христа, поховав у намулі круговерті цей могильник людської пам’яті. Людської віри – і людського здичавіння. Все там, на дні цього здичавіння.

– Так що міняти маршрутів не будемо, – підсумував Паша останнє питання порядку денного бюро райкому, яке остаточно затверджувало сценарій завтрашнього, небаченого за розмахом і глибокого за ідеологічним навантаженням, «усенародного свята трударів». – Я тут, товариші, маю один серйозний сюрприз і хочу, щоб ви мене підтримали, – ніяк не вгамовувався Харкавий.

Він не виходив весь цей час із кайфу, що його отримав у результаті боротьби з «опіумом народу», як влучно і геніально назвав релігію товариш Карл Маркс. Він турбувався, чи його правильно зрозуміють, тому почав здалека:

– Вот ви, Тімофєй Тімофєєвіч, рейхстаг брали?

– Брав, а как же. Лічним примєром, так сказать.

– І прапор кумачевий водрузили над фашистським лігвом?

– Ну не совсєм я, – зам’явся фронтовик Тропченко. – Водрузили Єгоров і Кантарія, як ізвєсно. Але я внизу був.

– А тепер я хочу спитати вас, заслуженого фронтовика, що визволив людство від німецько-фашистських загарбників, як нашого партійного керманича й талановитого керівника району, під проводом якого ми крокуємо до вершин комунізму, чи маємо ми, підростаюче покоління, право на подвиг, який вчинили ви і ваше героїчне покоління?

Тропченко не розумів, куди він знову хилить. «Але що тут відповідать? Подвох чи єсть, чи нєт – не скажеш».

– Ну, конєчно, завсєгда воно єсть місце для подвига. Молодьож у нас хороша. Почему нєт?

– Дякуємо, товаришу перший секретар, за високу оцінку і глибоку довіру. І, виходячи з цього, ми також маємо право, як і ви, підняти прапор перемоги