Читати книгу - "Далекий простір"

Подякувавши шановному Секретареві, ми спробували поговорити з його жильцем. Проте все, що нам вдалося, – це побачити агента Окса Нюрпа здалеку – він гуляв уздовж пляжу з дочкою шановного Б.-М. Річардсона і блаженно поглядав на морські хвилі. Чим не усмішка долі для лише вчора переслідуваного, який ішов на загибель, агента терористичної групи? Чи не побачимо ми і справді цю людину одного прекрасного дня на посаді якогось відповідального працівника держапарату?

Боб Шфарцкопф

"Життя Тихого Куточка"

Записка Окса Нюрпа Габрові Силку

Наказую вам продовжити операцію. Вручителю цього наказу рапортуйте про готовність до повторної спроби. Світ, побудований на брехні, повинен зникнути!

Нічого не бійся, хлопче, в тебе є очі, ти єдиний зрячий у мегаполісі. Ти переможеш їх. Блок №2 заховай у надійне місце до початку акції.

Твій Генерал

Наталі (І)

– Мені здається, я знала вас усе життя. Дивне почуття, правда?

Минуло стільки днів відтоді, коли він уперше потрапив до Тихого Куточка, що Габрові почало здаватися, ніби він ніколи не був сліпим. Він уже знав, що величезне, кругле – це "сонце", а щось неможливе, що над головою, над морем, – це "небо". І воно "блакитне", "небо", а "сонце", коли опускається у воду, – "червоне". Але вживав він ці слова рідко, йому не хотілося називати те, що він бачив.

– Мені страшно, що я звикаю.

Він кинув камінчик у хвилю, яка набігла з моря.

– Страшно?

– Ще мені здається, що я жив тут завжди.

– Мені з вами добре, – прошепотіла Наталі.

Він не знав, що відповісти.

– Як було б добре, якби не було мегаполіса, – зітхнув і кинув камінчик у воду.

– Габре, – вона підвела на нього очі. – Я вам байдужа?

– Ви мені дуже подобаєтесь, – він подивився на її кругле обличчя, похилі плечі. – Ви така спокійна.

– Так, я вирішила, як бджілка, випивати весь нектар із тих квіток, які у мене є. Я не хочу бути птахом і летіти невідомо куди в пошуках нових, небачених квітів.

– Ви так дивно говорите…

Він знову кинув камінчик.

– А хіба не краще вміти пити нектар із кожної квітки? Тоді весь смак життя ось тут, – вона засміялася і витягла вологий язичок. – Ось тут, на кінчику. І немає потреби чогось шукати. Бігати очима.

Габр усміхнувся, хоча й погано її розумів. Дівчина, як і він, сиділа навпочіпки, затиснувши білу спідницю між колінами.

– А якщо смак життя в очах, а не в язику, тоді… – Вона зітхнула, не договоривши. – Ні, я бджілка, я люблю насолоджуватися медом. Ось мій дім, я люблю кожен його куточок, кожну річ. І знаєте чому? Мені багато не треба, і я щаслива. Можна бути щасливим, відкриваючи й закриваючи коробочку з гарним кольє.

Він не розумів, до чого вона це говорить.

– Габре … – Вона, не встаючи, посунулася до нього. – Чому ви сумуєте?

– Не знаю, – знизав він плечима. – Ніяк не можу отямитися.

– А я не можу повірити, що ви були сліпим. Ви так швидко все освоїли. Чому ви не наважуєтеся жити з нами?

– З вами?

– Так, із усіма нами? Адже ви такий самий зрячий, як ми.

– Я живу з вами.

Він знову кинув камінчик. Хвиля підкотила до ніг.

– Ні, зовсім із нами, розумієте? – Вона подивилася йому в обличчя. – Тато вчора сказав, що скоро буде рішення.

– Яке рішення?

– Про призначення вас Міністром зайнятості. Ви дуже всім сподобалися на співбесідах.

– Міністром… – Він сумно посміхнувся.

– Ви зумієте. Спочатку буде випробувальний термін, вам покажуть, як і що. З вашим знанням сліпих – ви зумієте. Габре! – Вона вся потягнулася до нього. – Погоджуйтеся, а?

– Я бу-ду-мі-ні-стром, – промовив він задумливо по складах, ніби це були лише слова, які нічого не означали.

– Так. Габре… Ви будете жити тут, із нами…

– А якщо я не погоджуся? – Він повернувся до неї обличчям. – Чому всі так упевнені, що я тільки і чекаю, щоб… Мене навіть не питають, ніби мене і немає.

– Ви не можете не погодитися. А куди вам подітися? Ви ж не можете жити зі сліпими.

– Там усі мої знайомі, друзі. Моя мати теж сліпа, ви знаєте?