Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лікарня на відлюдді 📚 - Українською

Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лікарня на відлюдді" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 159
Перейти на сторінку:
з того світу повернули! Яку скаргу?

— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Ілля. — Просто нас несподівано почали перевіряти з приводу лікування вашого сина. Можливо, у вас є якісь родичі в обласній адміністрації або взагалі серед обласного начальства?

— Які родичі? — здивувався мужик. — Та в нас усі в Жовнівцях! Та ми всі — гречкосії з покоління в покоління!

— Послухайте, — перебив його Малевич, — а чим ви тоді поясните такий факт? Чому до нас несподівано їде кореспондент обласної центральної газети і цікавиться, яким чином лікували вашого Ігоря? Можливо, ви все-таки кудись зверталися?

— Я...

— А ось папір із обласного управління! — Малевич підсунув листок йому.

Обличчя чолов'яги знову змінилося. Він низько опустив голову і почав гризти нігті.

— То куди ви писали? — наполягав Ілля.

Він опустив ще нижче голову і ледве чутно вимовив:

— До Сауха...

— Куди-куди?!

— До Сауха...

— Якого ще Сауха? — не зрозумів Медвідь.

— Того, що у президенти хоче балотуватися.

— Навіщо? — тепер уже Малевич викотив очі.

— А я знаю — навіщо? Це все Марія, дурна баба... — з серцем промовив чоловік. — А я наче відчував... Причепилася — напиши та напиши! Хтось їй нарадив...

— Ну, а для чого?

— Та як... Депутат... Кажуть — найбагатша людина... меце— нант... Вона за нього голосувала ще... Напиши та напиши! Ми ж усе попродавали! Самі ж знаєте, скільки ліки потягли. Ще й по селі по вулицях збирали. Усе пішло! Чотири місяці! Та що я вам пояснюю? А вона причепилася — напиши, мовляв. Що там йому тисяча-друга доларів. Начебто чула, що комусь так допомогли. Ось я і написав. А про вас нічого! — він перехрестився. — Навпаки, що рятували, старалися...

— Я ні хріна не розумію, — похитав головою Малевич. — А коли ви писали?

— Та ще тоді, як ви Ігорчика виписали.

— Три місяці... — пробурмотів Малевич.

— Усе! — несподівано вигукнув Ілля. — Я догнав! Прокоповичу, це ж елементарно! Звичайна бюрократична естафета — в кращих наших традиціях. Саух цей, а скоріше, якийсь його десятий секретар отримує листа та відсилає рекомендацію, чи там як воно — депутатський запит у наше міністерство, на Київ — мовляв, прошу розібратися. Чому прості наші громадяни страждають? Міністерство по інстанції до нашого обласного управління — шарах! Розібратися! Управління, як і належить, вкачує нам, — Ілля зробив красномовний жест долонею по кулаку. — Все повертається на круги своя.

Малевич розвів руками.

— Ого... — чоловік лише роззявив рота.

— А ти думав, тобі витягнуть і дадуть... — зітхнув Малевич. — Напевно, досі чекаєш. А нам тепер відписувати, звітувати, ніби більше робити нічого.

— Я... — смикнувся мужик, — я ж не знав! Я поїду!

— Куд-ди ти поїдеш? — махнув рукою зав. — Сиди, заспокойся. Н-да-а... Випадок, можна сказати, анекдотичний... Для Задорнова. Шкода, немає в нас своїх «задорнових». Ну, гаразд, «діячі»... Ідемо дивитися Ігоря. Я вже й забув, який він.

І усі троє вийшли з кабінету.

***

Висока гола стіна здіймалася над вузькою вуличкою. На ній У три ряди простягався колючий дріт. Збоку на розі примостилася буда, у якій стояв охоронець із гвинтівкою. Навпроти через вулицю на першому поверсі двоповерхового будинку старенькими вітринами висвічував злиденний магазинчик.

_ Мужчина, ви здачу забули, — гукнула продавець.

— А... дякую... — високий чоловік у насунутому на очі кашкеті повернувся і забрав копійки. Відходячи, спробував рукою приклеєні до губи вуса. Вони були на місці.

До екзотичного для очей більшості людей вигляду в'язниці у невеличкому містечку Барановичі, що знаходилося за чотириста кілометрів від Тачанова, звикли всі. Вони снували навколо, не звертаючи уваги на похмуру стіну з належними атрибутами.

Він — звернув увагу. Погляд чоловіка, що неприродно згинався, втягуючи голову в плечі, ковзнув по стіні, колючому дроті. Саме це на якусь мить затримало його у дверях.

— Мужчина, — почулося ззаду, — дайте дорогу!

— А... пробачте.

Здригнувшись, він пропустив жінку, зійшов сходами донизу і пірнув у провулок, де стояла машина. Під його лівим вухом, якраз під мочкою, красувалися дві бородавки — одна дуже велика, інша менша.

***

Коли пролунав дзвінок у вхідні двері, Беженар обтер руки об фартух, вдягнутий поверх чорної футболки та джинсів, і пішов відчиняти. Ліда стояла, склавши руки перед собою, тримаючи в них наполовину заповнений целофановий пакет, який перебирала пальчиками.

— О! — нібито здивувався лікар. — А я навіть ще не вдягнутий, як належить. Заходь, давай. Вибач, я гадав — ти години на дві спізнишся. Ну, панночки ж повинні завжди спізнюватися?

— Це дивлячись які панночки, — відповіла Ліда, переступаючи поріг. — Я не спізнююсь ніколи.

— Зараз принесу тобі тапочки, — Беженар підніс палець догори, — во!

Він повернувся швидко і поставив перед дівчиною м'які жіночі тапочки зеленого кольору.

— Вони що — нові? — не зрозуміла Ліда, взявши один. — Ні, вони явно нові!

— Ну, нові, так нові, — погодився Беженар. — Ідемо. Я тобі телевізор увімкну. В мене гарний телевізор. Відео немає. Та я й не хочу. І так не вистачає часу подивитися те, що показують по п'яти каналах. То навіщо воно мені?

Усе це говорилося у його звичайній манері та навіть дещо повчальним тоном. У кімнаті було охайно прибрано. Гарні меблі. Ліда скромно примостилася у кріслі й заходилася обдивлятися навколо.

— ... в мене одна кімната, — продовжував віщати Беженар. — Після розлучення дружина дві забрала, а мені одну лишила. Проте навіщо мені більше? Я й так тут рідко буваю. Все на роботі, або на кухні. Або у гаражі. До того ж, більше кімнат — більше меблів потрібно, більше прибирання...

Це говорилося так серйозно, наче він доводив комусь, що цей перелом, припустимо, краще лікувати витяжкою, ніж оперувати.

— А... — перебила Ліда, розглядаючи тапочки, — ви що, навмисне до мого приходу купили?

Очевидно, злощасні тапочки не давали їй спокою.

— Ну, що ж мені було, запропонувати тобі свої розтоптані?

— Напевно, смішно було би...

— Ну, що ти! Зовсім ні!

— А де ж ваша велика риба? — згадала Ліда.

— Узагалі-то, не така вона вже й велика, — без тіні збентеження заявив Беженар. — Зразу здавалася більшою, а полежала у холодильнику — трохи всохлася. І коли зважив, виявилося, що

1 ... 57 58 59 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лікарня на відлюдді"