Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лікарня на відлюдді 📚 - Українською

Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лікарня на відлюдді" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 159
Перейти на сторінку:
там не два, а лише одне кіло. Я тобі зразу казав, що два. Але ти ж не сердишся?

— Звичайно, ні! На нас цілком достатньо. Ходімо починати, їй, між іншим, півтори години готуватися. Давайте поставимо у духовку, а потім говоритимемо. Я сподіваюся, ви мені допоможете?

— Звичайно! — зрадів лікар. — Отже, костюм із краваткою можна не вдягати? Обійдеться?

— Звичайно. Вам і так гарно.

І вони вийшли до кухні.

***

В операційній панувала напруга. Дзенькали інструменти під розмірне дихання наркозного апарата. Час від часу долинали скупі репліки працюючих.

— Затискач. Ще. В'язатися.

— Може, з іншого боку спробуємо? — запропонував Олег.

— Встигнемо ще з іншого. Зробимо все, що можливо, тут. Я б ще раз узяв...

— Давайте.

— Що там у вас? — запитав Щур. — Який етап?

— Малу кривизну мобілізуємо, — відповів Малевич.

— Довго ще?

— Довго. Ч-чорт... Затискач давай! Ну! Серветку велику! Ох, як засюрчало... — Малевич переводив подих. — Ох, засюрчало... Я аж злякався.

— Нормально, — зауважив Олег, оцінюючи надійність зупинки кровотечі. — Ось тут ще покладіть затискач, підтікає.

— Так, давайте, — погодився зав.

Медвідь весь час мовчав.

— Чого ж воно мене так лякає? — не заспокоювався Малевич. — Як засюрчить...

— У нас професор Соколов у таких випадках любив казати: «Не аорта — не смертельно», — згадав Олег.

— Тож тут і аорта поруч, — озвався нарешті Ілля, — он як пульсує.

— Ага, ти візьми, покаркай у своєму стилі... — зав вороже глянув на нього. — Може, й накаркаєш для повного щастя...

— Ну, ось, — образився Ілля, — зовсім уже нічого сказати не можна!

— Так, мобілізувати скінчили, — констатував Малевич. — Давайте УКЛ.

Віра простягла давно підготовлений апарат механічного ушивання кукси шлунку.

— На фінішну виходимо? — з надією запитав Щур.

— Буде тобі й фінішна, — пробуркотів Малевич, — коли шлунок у тазику опиниться. А поки що вибач...

***

Риба, що лежала на тарелі, дійсно виглядала шикарно. Страва стояла на невисокому журнальному столику, вкритому простенькою скатертиною. Ліда сиділа біля нього на одному з крісел, оцінюючи свою працю. Беженар увійшов із пляшкою вина, вже без фартуха, у тих самих потертих джинсах та футболці, які загалом непогано сиділи на його міцній фігурі.

— Ну, взагалі вважається, що до риби належить подавати біле вино... — нерішуче сказав він. — Щоправда, я не великий знавець етикету, це відверто говорю.

— Я гадаю, це несуттєво, — знизала плечима Ліда, беручи до рук виделку та лопатку. — Ми колись в общазі навіть копчену рибу з шампанським пробували — і нічого. Зараз я вам...

— Лідочко, — він торкнувся до ЇЇ руки, зупиняючи цей рух, — а можна, я...

Дівчина застигла, не розуміючи глянувши на нього.

— Можна, я ще трохи на це подивлюся?

— На що — на це?

— Ось на це, — він вказав на страву, — надто вже гарно виглядає.

— Це, звичайно, цікаво... — вона зробила обурене обличчя.— Ця риба, я так розумію, найгарніше, на що тут можна дивитися, тож уся ваша увага буде прикута виключно до неї.

— Ні! Ну що ти! — щиро заперечив він. — Просто я такого ще ніколи не бачив, хоч рибалю дуже давно. Я тільки трошки подивлюся.

При цьому обличчя його виглядало настільки серйозним, що Ліда мимоволі розсміялася.

— А не боїтеся, що «ресторанна виразка» утвориться?

— Як це? — не зрозумів Беженар.

— А це нам в інституті на терапії казали — у постійних відвідувачів ресторанів розвивається особлива форма виразки шлунку. Ось прийшов він, замовив і чекає, поки офіціант принесе. А сам, голодний, нюхає й бачить, що інші наминають. Так шлунковий сік виділяється... За кілька років виразка.

— Оригінально! — погодився лікар. — Я такого не знав. Ну, якщо ти мене ще кілька разів таким пригостиш — тоді небезпека є. А за один раз, гадаю, «ресторанної» виразки не станеться. І взагалі, — обличчя його і далі залишалося серйозним, — я навіть не знаю, як буду це їсти. Як на мене, це якесь блюзнірство — щоб такий товстий, старий ira шкарадний костолом поглинав делікатні творіння маленької дівчинки.

Ліда знову весело розсміялася.

— Ну, ви вмієте видати, Валентине Івановичу, — і вона рішуче влізла обома інструментами на таріль. — Досить, бо ви у рибі дірку продивитеся. По-перше, ніякий ви не старий і не шкарадний, а зовсім навпаки. По-друге, ніякий ви не костолом, а також навпаки. До вас навіть із сусіднього району хворі їдуть. А по-третє, ніяка я не маленька... і не дівчинка. А жінка з життєвим досвідом та сформованими поглядами... — тон, котрим вона говорила, дещо змінився, в ньому можна було розрізнити навіть якусь тінь образи, — ...яка не вимагає опіки, а лише трохи уваги та душевного відношення, якщо це можливо, звичайно.

Ліда розклала страву по тарілках і лише тепер глянула на нього.

— Пробачте, я тут наговорила ... Звичайно, це вам не цікаво.

— Ну, чому? — тепер уже і Беженар говорив тихіше та не з такою відвертою мімікою. — Це не важко зрозуміти. Розуміння та душевне відношення потрібні будь-якій людині.

— Що, і вам? — запитала вона.

— А що, не схоже? — до Беженара знову повернулася звична манера. — Звичайно. Я товстошкірий і з міцним загривком. Дійсно, для чого це мені? Як носорогу. Правда, схожий?

І він спробував зобразити обличчям носорога. Ліда знову засміялася.

— Валентине Івановичу! Ну, як вам не соромно? У нас така романтична вечеря, майже при свічках, а ви носорогів показуєте...

— Більше не буду. Але погодься — я впертий і непробивний. Навіть моя колишня дружина не змогла мене пробити.

— А що, цим можна хизуватися? — не зрозуміла Ліда.

— Так! — переконливо заявив він. — Це якраз те, чим я можу пишатися з повним правом. Мене навіть наш славетний бюрократизм не може пробити. Знаєш, я не раз думав: саме тому в нашій практичній медицині повинні працювати такі люди, як я. Тільки таким вона не шкодить. Ось дивись: Малевич — він усе близько до серця приймає. Зовні це не завжди помітно, а насправді так. Він будь-яку проблему нутром пережити повинен. А організм — він не залізний, повір мені. Медвідь із Голоюхом — вони молоді хлопці.

1 ... 58 59 60 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лікарня на відлюдді"