Читати книгу - "Подвійне дно"

— Ти просто чудо. Я знав, що ти така.

Він обіймає мене, а я нічого не збагну. Він іще тут? Власне, чим я думала? Це все той сон про Стася. Господи, як я кохала його тоді! І ось тепер така штука.

— Або ти зараз мені все поясниш, або я закричу, розкажу все Рудому і він тебе вб’є.

Він цілує мене, знову, знову, в мене йде обертом голова, та я маю зрозуміти. Тому роблю над собою зусилля і відштовхую його. Що він собі уявив? Це був просто секс, і все. Це зовсім нічого не означає.

— Я кохаю тебе, Лізо.

— Я вже це чула. Яким чином ти живий і як ти посмів вчинити зі мною таке?! Я спала, а ти…

— Якби ти не спала, то не дозволила б мені навіть доторкнутися до себе. Але нам добре разом, Лізо. І ти цього хотіла так само, як і я. Просто ти — злючка, і тобі подобається тримати чоловіків на короткому повідку. Але ти хотіла мене, тому й не сердишся зараз.

— Так. Але це нічого не міняє. І мізки мої знову там, де й повинні бути. Ти не вибухнув?

— Як бачиш. У мене в брелок вмонтовано пристрій, пов’язаний з ключем у машині. Ключ я завжди лишаю, і коли підходжу до авто, просто перевіряю систему запалення. Сьогодні вона спрацювала, та я вирішив трохи «загинути».

— І прийшов сюди?

— Уяви моє здивування, коли я побачив вас тут. Це Вадим влаштував, так? Я був неуважним, і все через вашу величність. Чорт, Лізо, поряд з тобою я не можу плідно працювати. Я думаю тільки про секс.

— Забудь про це і не смій казати Рудому.

— Лізо…

— Послухай, я нічого не можу тобі обіцяти. Розумієш? Ти нічого не знаєш, я не можу розібратись у собі, та я не хочу, аби ви з Рудим влаштовували турнір. Я вирішу все потім, а поки що…

— Я вважатиму це авансом.

— Як хочеш, та не смій навіть натякнути Рудому.

— Домовились. А ти перестанеш втикати в мене свої колючки. Я надто кохаю тебе, щоб якось реагувати, але… мені буває неприємно.

— Йди і ляж де-інде. Ранком все поясниш Вадимові.

— Все?

— Ти знаєш, про що я.

Він знову цілує мене, та я не хочу більше ції колотнечі. Я не здатна ні на які стосунки, в принципі. А те, що зараз… Просто мені снився Стась. Мене перемкнуло на Стасеві колись давно.

— Лізо, прошу тебе…

— Олесю, йди спати в інше місце.

— Тільки скажи, тобі було добре?

— Так. Але я нічого не обіцяю.

Дивні люди — чоловіки. Страшенно люблять з’ясовувати стосунки. Ну, Лізо, і що це ти утнула? Признайся хоч сама собі, ти хотіла цього хлопця. Ні про яке кохання мова не йде, ти ж його просто хотіла. Чорт, як тепер пояснити все Рудому? Він мені цього не пробачить. Все-таки кота мати спокійніше. А ще краще — просто іти вечірньою дорогою, вдихаючи запах спаленого листя, і весь світ пролітає повз мене, а мені байдуже, я не роблю боргів і не даю в борг, і життя плине якось само собою. Це найкраще, і цього в мене більше немає.

Ранок, сірий і нудний, зазирнув мрякою у вікно. Як довго я спала? Чорт його знає, в мене немає з собою годинника. Та поспала я добряче. Цікаво, як сприйняв Рудий «труп» Огієнка, що так зненацька ожив?

— Лізо, ти вже прокинулась?

Питання риторичне. Якщо я сиджу, значить, я прокинулась, я ж не лунатик. І я голодна, як сто вовків. А ще мені цікаво, що там знайшов Олесь, а він таки щось знайшов, бо звідси видно його спину, схилену над комп’ютером.

— Снідати будеш?

— Так.

Чому Рудий ні слова не сказав про те, як поталанило Олесеві? І якийсь він наче сумний чи пригнічений.

— Вадику, чого ти?

— Нічого, просто не виспався. Олесь краще вміє обходитись зі своєю технікою, а я вчора скільки не сидів, нічого не зміг вдіяти.

— Та, зрештою, все владналось.

— Так, це неймовірно. Давай, Лізо, вставай, вже майже дванадцята година.

Ні, цих чоловіків зрозуміти просто неможливо. Я й намагатись не буду. Це ускладнює життя, а я не люблю ускладнень, мені їх останнім часом більш ніж досить. Я зроблю вигляд, ніби нічого не сталось. А Рудий, напевне, й справді не виспався. Я не буду малювати чорта на стіні.

— Олесю, ти знайшов потрібне? — немає сенсу вдавати офіціоз.

— Власне, не зовсім, — він крадькома цілує мене в плече. — Ти так пахнеш, що наводиш мене на грішні думки.

— Блазень!

— Вибач. Так, дещо я знайшов, та це не все. Тут тільки частина досьє, а от файли, що стосуються діяльності Носика в останні роки, хтось підчистив. Я не можу знайти.

— І що тепер?

— А тепер знайдемо інший спосіб. Не хвилюйся, все вийде. Просто треба трохи почекати.

Це навіть добре. Я зараз піду в душ і постою під струменями води. Це схоже на літній дощ, а до літа ще так далеко! Та чи й побачу я його, те літо… Що це в мене за думки? Звичайно, побачу. А от про купу грошей, яку я начебто маю отримати, в мене чомусь немає навіть думок. Просто це настільки неймовірно, що якось не вариться в голові. Ну чому саме мені Клаус залишив своє майно? Чому не дружині, не синові, а мені? Він не шукав мене, він просто знав, що десь там, у просторі, є дівчинка, яка успадкувала половину його генів — як на мій погляд, схильність до повноти він міг би мені й не передавати, а так я, в принципі, не скаржусь. Але чому — мені? До речі, а звідки я про це знаю? А про це сказав мені Олесь. А чи вірю я Олесеві? Те, що я з ним переспала, нічого для мене не означає. Я все одно чомусь не вірю йому. Щось таке… щось крутиться в голові, а що? Якийсь жест, чи слова… Чи просто загальне враження? Ні, не можу згадати. Однак все одно те, що він казав, під підозрою. У нього якась власна гра, і