Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

— Я щось для вас підшукаю. Як почуваєтеся?

— Добре.

Світла голівка хитнулася вправо, потім вліво.

— Але не можу згадати, хто я. Чоловік із сивим волоссям сказав мені, що я втратила пам’ять. Він дуже приємний, правда?

— Принаймні так мені казали, — обережно підтвердив я. — Але ж ви хочете додому, чи не так?

— У мене нема дому, — і вона витягла оголену руку з-під простирадла та поправила делікатними пальчиками волосся. Потім її рука ковзнула нижче й зупинилася на нерві, що раз у раз смикався. Вона поклала палець на м’яз, щоб якось прикрити його. — Не пам’ятаю, де мій дім, але медсестра казала, що вони обов’язково відшукають його. А ви знаєте, де він?

— Так; саме тому я й тут.

Кілька хвилин вона, нахмурившись, розмірковувала над почутим.

— То ви знаєте, хто я? — сказала нарешті.

— Вас звати Ейнона Фрідлендер, — відповів я. — І ви мешкаєте у Сан-Франциско.

— Справді? А я цього не пам’ятаю. Ви впевнені?

Я продовжував дивитися на її руку. Вона вся була вкрита крихітними шрамами. Її тут кололи давно, тож вона була майже готового наркоманкою.

— Так, я в цьому впевнений. Ви можете встати з ліжка?

— Не думаю, що хочу цього, — озвалася вона. — Гадаю, мені краще поспати.

— Гаразд, — сказав я їй. — Тоді спіть. Поки що ви не готові піти звідси. Зачекаймо трохи: підемо, коли ви прокинетеся.

— Хіба я вам не казала, що у мене нема одягу? І я вкинула у ванну свою нічну сорочку: сестра дуже розлютилася.

— Вам не слід нічим турбуватися. Це зроблю за вас я. Коли ми звідси йтимемо, я щось для вас знайду.

Обважнілі повіки дівчини раптом заплющились і розплющилися знову з великими зусиллями. Рука зісковзнула з пульсуючого нерва. Той більше не смикався.

— Ви мені подобаєтеся, — сонно сказала вона. — Хто ви?

— Меллой, Вік Меллой; щось на кшталт детектива.

Вона кивнула.

— Меллой: спробую запам’ятати. У мене дуже погана пам’ять. Я ніколи нічого не пам’ятаю.

І знову повіки її почали стулятись. Я стояв, спостерігаючи за нею.

— Здається, очі в мене злипаються.

Після тривалого часу — коли я вже думав, що вона заснула, — дівчина сказала якимось далеким голосом:

— Знаєте, вона його застрелила. Я була там. Вона просто взяла рушницю і застрелила його. Це було жахливо.

Я замислено почухав ніс. У кімнаті запала тиша. Тепер дівчина спала. Що б їй не вколола медсестра, це почало діяти. Можливо, вона не прокинеться аж до ранку. А це означало, що мені доведеться нести її на руках — якщо виберуся сам. Утім, у мене ще був час над цим подумати.

Якщо мені таки доведеться виносити її звідси, загорну її в простирадло, але якщо вона наполягатиме на тому, аби йти самій, тоді доведеться знайти їй якийсь одяг.

Я роззирнувся довкола. Комод з одягом був у дівчини в ногах. Я відсовував шухляду за шухлядою. Майже всі вони були порожні; в кількох зберігалися рушники або постільна білизна. Жодного одягу.

Перетнувши кімнату, я підійшов до шафи. Відчинив і заглянув усередину. Знайшов купальний халат, шльопанці та дві великі валізи на верхній поличці. Зняв одну з них. На кришці були викарбувані ініціали: Е. Ф. Я відчинив валізу. Проблема з одягом була розв’язана: там було його повно. Я перебрав те, що у валізі. На самому споді лежала уніформа медсестри.

Я заліз у бічні кишені валізи, і в одній з них знайшов невеличкий, з блакитною палітуркою щоденник, на якому був проставлений рік: 1948-й.

Швидко погортав його. Записів було зовсім мало. Багато незаповнених сторінок. Кілька разів згаданий «Джек», і я здогадався, що це — Джек Бретт: той, який дезертирував із флоту і про котрого мені розповідав Міффлін.

21.01. Похід у кіно з Джеком. 7.45.

28. 01 Обід в «Етуаль». 6.30.

29. 01. Поїздка додому на вікенд.

5. 02. Джек повертається на свій корабель.

І жодних записів аж до 10 березня.

10. 03. Досі нема листів від Джека.

12. 03. Доктор Зальцер запитав мене, чи не хочу я працювати за межами клініки. Я погодилася.

16. 03. Почала працювати в «Крествейз».

18.03. Помер містер Кросбі.

Далі була суцільні пробіли — так само, як і в її пам’яті відтоді. Вочевидь, вона прибула в «Крествейз», щоб там когось доглядати. І стала свідком смерті старого Кросбі. Тому її на два роки зачинили в оцій кімнаті й постійно кололи наркотики, сподіваючись на те, що рано чи пізно розумові здібності настільки погіршаться, що вона не пам’ятатиме, що сталося. Все саме так і було, але вона досі все пам’ятала. Увесь жах тієї сцени не хотів полишати її мозок. Можливо, вона цілком випадково зайшла в кімнату, де дві сестри боролися за те, щоб заволодіти рушницею. Можливо, тут до боротьби долучився і сам старий Кросбі, й вона позадкувала, не бажаючи бентежити його. Побачила дуло рушниці, спрямоване на Кросбі, а тоді пролунав постріл.

Я дивився на незворушне, бліде обличчя. Колись давно — але не тепер — у цьому обличчі були рішучість та сила духу. Дівчина не