Читати книгу - "За браком доказів"

— Не зовсім так.

— Не зовсім так? Якого дідька! А як?

— Справу можна відхилити через недостатні суб’єктивні умови для карної відповідальності.

— Тобто оголосити його неосудним, а неосудного не можна покарати, однак ти й далі вважаєш його вбивцею?

— Щось таке.

— Але це означає, що його неможливо буде засудити і до примусового психіатричного лікування, — завважив я.

Ґабріеллє знову вип’яла губи, вдаючи, ніби нічого подібного їй раніше не спадало на думку.

— Але ж він уже відбуває подібне покарання, і ніхто найближчим часом не збирається відпускати його з закритого закладу.

— Кілька місяців тому ти наполягала, що громадськість не зрозуміє, якщо вбивцю не буде покарано за потрійне вбивство!

— То пояснимо громадськості причини такого рішення, — відмахнулася Ґабріеллє.

Я обернувся до поліцмейстера.

— Ви маєте намір продовжити розслідування убивств на підставі нових свідчень Еріки Гансен?

— Звичайно, ми допитаємо Еріку, але поки що вважаємо слідство закінченим. Якщо з’являться нові докази, ми його, ясна річ, поновимо.

Щось у його тоні підказувало мені, що він блефує.

— Думаєте, що в такий спосіб уникнете відповідальності за свій службовий переступ? — запитав я і похитав головою. — Ця історія однаково вийде на публіку, це ви, сподіваюся, розумієте?

Поліцмейстер виклав долоні на стіл.

— Ясна річ… Без сумніву! Як поліцмейстер, я беру на себе повну відповідальність, що ми зуміли розгледіти, якою психічно нестабільною виявилася Еріка Гансен, аж доки грім не вдарив.

— А подальші декорації? Брехня в суді?

Поліцмейстер скривив кутик рота.

— Визнаю непростиму відсутність комунікації. Тут вина інспектора Нурайде. Та судовий процес ще не закінчено.

— Такого непрофесійного виправдання я ще не чув.

Поліцмейстер не відповів, тож я знову обернувся до Ґабріеллє Соммер.

— Ти не можеш просто так відхилити справу, Ґабріеллє. Справді, у твоїй компетенції так вчинити. Але суть у тому, що це було б грубим порушенням супроти мого клієнта.

— І адвокат, і звинувачений зазвичай радіють такому рішенню, — сказала Ґабріеллє.

— Не в цьому випадку. Результат — Маґнус Саннторв не буде виправданий. Він довіку житиме з тавром убивці всієї своєї родини без доведення належним чином вини. І йдеться не лише про громадську опінію, а й про психіатричний діагноз. Ніхто й не подумає випустити його з психіатричного закритого закладу. Його замкнуть на все життя. Легким помахом руки ти вивищуєш себе до прокурора, судді й ката водночас, Ґабріеллє!

Досі вона стояла непорушно, а після моїх слів підняла руки, вдаючи, ніби аплодує.

— Браво! Чудова промова! На жаль, присяжні вже пішли додому. Твоя проблема, Мікаелю, у тому, що ти почуваєшся одуреним, бо не зможеш сповна покрасуватися у суді. Глибоко в душі ти й сам чудово розумієш: твій клієнт винний і крапка. А всі оці твої штучки з Ерікою Гансен — пустопорожня галасня, яка не має жодного стосунку до справи.

— Ти помиляєшся, — твердо промовив я. — Я впевнений, що Маґнус не винний.

Ґабріеллє мовчки зиркнула на годинник і цілковито проігнорувала мою репліку, а я й не сумнівався, що саме так вона поведеться.

— Мені вже час, — кинула Ґабріеллє.

Вона осяяла мене білозубою усмішкою і, пружно ступаючи, вийшла з нарадчої кімнати.

Жінка, яка залишає за спиною проблеми минувшини й радісно простує назустріч майбуттю.

Обурення зміною курсу державного прокурора не давало мені заснути до пізньої ночі. Проте, рушаючи вранці з дому, почувався бадьоро й енергійно. Нарешті всі лінії фронту визначено, кінець двозначностям і сумнівам, я знав мету, хоча ще не знав, як її досягти.

Коли я прийшов на роботу, імпульсивно відразу рушив до Сюнне. Завжди так чинив, коли намічалося щось дуже серйозне, але сьогодні її не було. Ми не розмовляли від тієї миті, як вона висадила мене в аеропорту Ґардемуен. Щоразу, пориваючись набрати її номер, відчував якусь нехіть. Я жадав почути її голос, сказати, що затужив за нею, але боявся допустити помилку.

Простіше поговорити з Карлою.

— Нечувано! — вигукнула вона. — Прокурор, отже, вважає, що Маґнус убив трьох людей, але справа не повинна отримати шансу на розгляд у суді. Та це… це просто абсурдно! Ми можемо оскаржити чи як?

Я похитав головою.

— Ні! Рішення про припинення справи не підлягає оскарженню. Ми можемо подати скаргу у вищий орган державного обвинувачення, але я не маю особливої надії на позитивний результат. Головний прокурор підтримує своїх підлеглих.

— Та звісно! — буркнула Карла. — Але чому Ґабріеллє Соммер так поводиться?

— Хіба не ясно, як білий день? Уся ця справа — непомірний для неї тягар. Скандал, який ось-ось вибухне.

— Та він однаково вибухне!

— Воно то так, але коли вибух станеться, Ґабріеллє Соммер сподівається опинитися якнайдалі від епіцентру. Тому й не хоче доводити до суду. Вона з готовністю пожертвує Ґюннаром Маркюссеном, ба всією поліційною управою, лиш би лайно не забруднило її.

— І поліція не бажає провадити далі розслідування?

— Поліцмейстер сказав, що вони над цим подумають, але навряд.

Я підвівся, розчарування боліло майже фізично, і я не міг всидіти на місці.

— Ґабріеллє не викрутитися, я подбаю, — сказав я. — Я знаю, що міг би виграти цю справу,