Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Поліна вчиться далі. У Львові вона знайомиться з Михайлом Табінським, також студентом політехніки...

Про Михайлового батька досить солідний сучасний канадський енциклопедичний словник містить таку невеличку, але досить промовисту статтю: «Табінський Петро. Народився 1888 року в Берестечку, помер в 1948 (?). Активний церковний діяч. Навчався в духовній семінарії у Житомирі, захистив богословську дисертацію в Санкт-Петербурзі. Тут же викладав у духовній академії (1913-17) та в Кам’янець-Подільському Українському державному університеті (1918-20). Був усунутий від священицької роботи московським патріархом Піменом за відправлення літургії та інших церковних служб українською мовою. Виїхав до Польщі, де був інтернований (1920-22). Був священиком у Володимирі-Волинському. У 1924-30 рр. — ректор духовної семінарії у Кременці. Заарештований 1944 року та висланий у Сибір, де й помер».

Трохи доповнимо канадських енциклопедистів. З Кременця на Тернопільщині отець Петро Табінський разом з дружиною і дітьми переїхав до Львова, пережив там німецьку окупацію. Займався науковою роботою, яку схвально оцінив митрополит Шептицький. У 1944 році московська влада заарештувала Петра Табінського в числі перших і засудила його на 10 років «за критику антирелігійної роботи в СРСР». У неволі отець Петро прожив тільки чотири роки...

Його син Михайло став студентом Львівської духовної академії у 1943 році. Через два роки сталінські сатрапи цю академію просто ліквідують, а всіх її студентів заберуть у ...солдати. 21-річний Михайло Табінський опинився в казармі під Білою Церквою. Правда, довго бути «радянським воїном» йому не довелося, бо комісували за інвалідністю (вибухом детонатора пошкодило пальці лівої руки).

З армії Михайло повертається до Львова і восени сорок п’ятого поступає на перший курс політехнічного інституту. Через рік його студенткою стане і Поліна Бадзюнь із Соснини. Так доля звела у Львові сина відомого українського богослова з дочкою простого українського селянина. Проте одружитися на рідній землі їм не судилося.

Чим могла загрожувати в 1949 році «диктатурі пролетаріату» немолода вже Ольга Карабут, дружина отця Петра Табінського, замордованого в таборах Сибіру? Тим, що була українкою з Кубані? Що до революції закінчила педагогічне училище в Ставрополі і все життя вчителювала?

— Можливо, мама не потрапила б до Сибіру, — згадує Михайло Петрович Табінський, — якби якомусь працівникові НКВД не сподобалась наша львівська квартира. Він виявився по-своєму досить «совісним» чоловіком, бо не раз приходив до нас і пропонував перебратися в гіршу квартиру. І лише коли зрозумів, що мати не погодиться, то постарався, щоб своє львівське житло вона «поміняла» на зеківський барак у Читинській області.

Самого Михайла у списку на виселення до Сибіру не було — він подався туди з матір’ю добровільно, щоб потурбуватися про неї на чужині. Архіпелаг Гулаг «нє возражал» проти вливання у ряди своїх невільників п’ятикурсника Львівського політехнічного інституту, котрий, крім того, вже мав два курси духовної академії. Йому навіть «довірили» посаду механіка табірної пересувної електростанції...

Саме тут, у неволі, у червні 1950 року Михайло Табінський взяв шлюб з Поліною Бадзюнь. Так, так, — з тою самою студенткою-красунею, з котрою познайомився ще у Львівській політехніці. Про історію життя і кохання цих українців не газетну статтю — цілий роман треба писати! Послухаймо трохи саму Поліну Феодосіївну:

— Після загибелі мого брата Володі і виселення батька, маму з бабусею ніхто чомусь не чіпав. Не маючи ні свого житла, ані нормального життя, мати згодом сама поїхала до батька у Кемеровську область. Там вона й померла. А батько, відбувши каторгу, повернувся у Соснину. Хату йому, звичайно, не повернули, жив до кінця віку у чужій, але помер у рідному селі.

Отже, мама поїхала, Михайло також, виконуючи святу заповідь «шануй батька свого і матір свою», добровільно подався у Сибір, щоб його ненька не вмирала на чужині одинокою. Мене ж особисто влада ніби не переслідувала, але жити так одній у Львові, без батьків і нареченого, стало нестерпно.

Залишила я четвертий курс інституту і поїхала в Сибір до Михайла. Там ми й побралися у червні 1950 року. Потім вдалося довчитися в Московському заочному політехнічному інституті...

Так аж за Байкалом, майже під китайською границею, народилася сім’я підневільних, але не скорених духом українців Михайла і Поліни Табінських. Звідси почнеться їх довга дорога додому.

Після смерті Сталіна у березні 1953 року часи змінилися. Михайло Табінський поступив в Томський політехнічний інститут (це вже було трішечки ближче, але ще дуже далеко від України). Почав усе з нуля — з першого курсу. Але чотири курси Львівської політехніки, плюс два роки духовної академії, плюс високий рівень загальної культури давали результат. На такого неординарного студента звернули увагу. Його залишають в інституті. Невдовзі він блискуче захищає дисертацію кандидата технічних наук з проблем дефектоскопії асинхронних двигунів.

Все тече, все змінюється, — казав мудрий Геракліт. В Ульяновську відкривають політехнічний інститут. Гостра потреба викладацьких кадрів. Кандидата технічних наук Михайла Табінського запрошують на роботу в колишній Симбірськ. Це вже набагато ближче до України, ніж від Томська. І тому Михайло Петрович разом з дружиною і сином Тарасом перебираються до Ульяновська. Він стає шанованою людиною в інституті, дружина — старший інженер місцевого електролампового заводу. А син Тарас закінчує десятирічку.

Сім’я Табінських була унікальним явищем на безкрайніх сибірських просторах. Український